Королева Аделіза, яка до цього стояла в ніші вікна, розмовляючи з сером Вільямом д’Обіньї, поквапилася до чоловіка.
— Государю, варто негайно припинити це. Примиріть їх!
Король зітхнув і підняв руку, закликаючи до тиші.
— Думаю, Стефане, вам час повертатися в Англію.
У графа Мортена здригнулися губи. Сказане недвозначно означало, що його виганяють. Але король продовжував, і зміст його слів змінювався на протилежний: Стефанові пропонувалося почати підготовку великої королівської ради в Лондоні, котру йому ж і доведеться провести, раз самого короля справи затримують на континенті.
Стефан просяяв, а Глочестер, похмуріший за хмару, подався туди, де сиділи Матильда й Жоффруа, і заговорив з ними, демонстративно стоячи спиною до короля.
Наступного дня король знову запросив мене у свої особисті покої. Він прийняв мене у вільному домашньому вбранні, втопаючи в обкладеному подушками кріслі. На стіні за його спиною я зі здриганням виявив колись витканий Бертрадою гобелен «Танець смерті» і постарався відвести погляд, зосередив увагу на вінценосці.
Його величність мало змінився за ці роки: те саме обличчя аскета, той самий пронизливий погляд. Лише сивини у волоссі побільшало й шкіра придбала нездоровий жовтуватий відтінок. Лікарі не радили Генріхові вживати гостру їжу, а серед привезених мною підношень Ордену було кілька зіль, що поліпшують травлення й попереджають розлиття жовчі.
Як я й очікував, король знову повернувся до розмови про тамплієрів. І зрозуміло, це делікатне питання він зволив обговорювати з зятем, а не з орденськими чинами, які досить далеко стоять від двору і його проблем. Я знав, чого він домагається, і стояв на своєму — Орден Храму не втручатиметься в політику, як не втручався й досі. Але якщо його величність побажає звернутися з проханням про надання кредиту, орден завжди охоче піде назустріч. Генріх промовчав. Він і без того був винен ордену достатньо й не бачив причин для того, щоб надягати на себе нове боргове ярмо.
Король змінив тему й схвально відгукнувся про намісників, призначених мною управляти графством під час моєї відсутності. У Норфолку все спокійно, на огляд ополчення на початку травня прибула потрібна кількість лицарів, а податки в скарбницю надходять справно та вчасно. Так король віддавав належне своїй дочці Бертраді, котру я разом із двома єпископами та шерифом Робом де Чені поставив на чолі ради Норфолка. Я мимоволі скосив око на гобелен — згадав, як відбувалося це призначення. У той час я був не в змозі навіть бачити Бертраду, але не можна було не зважати на її зв’язки зі знаттю, вплив, знання законів і становище. Схоже, Бертрада виправдала надану їй довіру. Що ж, вона завжди любила повелівати, влада була її пунктиком. Мабуть, їй непогано жилося за моєї відсутності. Як, втім, і мені без неї.
Король перехопив мій погляд на «Танець смерті».
— Сере Едгаре, як надалі складуться ваші стосунки з Бертрадою?
— Як і належить. Ми повінчані перед вівтарем і мусимо до кінця днів жити під одним дахом.
— Дай-то Боже. Але… це нещастя з вашим сином… Напевне, воно накладе відбиток на ваш шлюб…
У його голосі звучало співчуття.
Я міг бути влещений. По пальцях можна було перелічити людей, із якими король говорив настільки проникливо. І він погодився з тим, що я був просто зобов’язаний провести дізнання в справі про загибель мого сина. Сам Генріх також мав позашлюбних дітей і любив їх. Бертрада входила до їх числа. Тому він і попросив мене викласти події того дня, якщо, звичайно, спогади не заподіють мені болю.
Час і мандрівки вселили в мою душу щось нове — споглядальний спокій. Саме він і дозволив мені спокійно повідати про те, що трапилося.
Дійсно, дізнання, проведене за всіма правилами, показало, що Бертрада не бажала зла моєму синові. Час був вечірній, і слуга ще не встиг запалити світильники в переході та вздовж сходів, Адам же квапився. Багато хто бачив, як він промчав бігцем через головну залу й зник у переході. Сходи огортали сутінки, графиня саме полишила солар, щоб віддати розпорядження щодо вечері, й вони зіштовхнулися з Адамом на сходах. Бертрада оступилася, але втримала рівновагу, а хлопчик зірвався. Падіння виявилося невдалим.
Я вимовив усе це рівним, зовсім безстороннім тоном. Але змовчав ось про що: звідтоді я не міг навіть уявити, що коли-небудь знову зможу доторкнутися до цієї жінки, зачати з нею дітей і продовжити рід Армстронгів.
Король немов підслухав мої думки й заговорив саме про це. Визнав, що Бертрада й справді не була мені доброю дружиною, та зауважив, що з часом усе змінюється. За приклад можуть служити стосунки Матильди й Жоффруа, які різко покращали за останні рік-два. Господь милосердний — і все ще може статися.