Наступної миті Роберт пожбурив пергамент у вогнище, а мені звелів написати новий список. Він ще не втрачав надії змусити вмираючого короля заповісти корону собі. Я підкорився, й знову імена трьох претендентів були представлені королеві.
Спроби Роберта були не безпідставні. Колись Бертрада повідала мені, що Генріх Боклерк залишив синові крім величезних земельних володінь ще й шістдесят тисяч фунтів. Гігантська сума, більш ніж достатня, щоб найняти ціле військо й силою зброї прийти до влади. Сам Генріх колись мав усього п’ять тисяч, і цього вистачило йому, щоб здобути трон. Однак я розумів, що коли влада дістанеться Глочестеру, нам із Гітою буде сутужно. Він любив Бертраду і не полінується призначити розслідування обставин її загибелі. Отоді Бігод і викладе все, що відбулося в церкві Святого Дунстана. Я міркував про це, спостерігаючи, як Роберт намагається знову вкласти перо в руки короля. Але Генріх залишався байдужим, запалі очі були заплющені. Коли ж Глочестер втратив терпіння, схопив батька за плечі й струснув, голова короля безсило закинулася, й слабкий стогін зірвався з його вуст.
— Досить, Глочестере! — промовив я.
Відтіснив його й доторкнувся до вени на горлі Генріха. Биття серця ледь відчувалося.
— Залиште його, Роберте! Чи ви не розумієте, що король відходить?
Він закусив губу, й обличчя його стало злим. Зараз він втрачав останній шанс стати королем.
— Якщо батько не дасть вірного знаку… Тоді війна.
— Мілорде, отямитеся! Король не раз давав зрозуміти, кого хоче бачити на престолі. Адже ви брат імператриці, то поспішіть підтвердити її права.
Я розчинив двері опочивальні й возвістив усім, хто юрмився в передпокої, що король наблизився до скону. До самого світанку ми молилися за його душу, а з неба й далі падав дощ і шумів, як бурхлива річка.
Король Генріх І, що носив прізвисько Боклерк, умер непритомний. Ранок першого грудня був тихий, вогкий і дуже холодний. Навколо замку Ліон-ла-Форт, незважаючи на безліч зібраних тут людей, стояла дивна тиша: слуги, священнослужителі, мисливський почт, охоронці й навіть коні на стайні, — всі немов втратили здатність видавати звуки.
Тільки після полудня стомлені лорди трохи подрімали після нічного пильнування, а по тому зібралися в залі мисливського замку. І відразу ж знову виникла болісна напруга. Належало вирішити, чи посилати гінців до Матильди, а чи укласти угоду про те, що королем, всупереч волі покійного монарха, стане Теобальд.
Я не брав участі в обговоренні, міркуючи, що очікує нас із Гітою при зміні влади. Якщо корона перейде до Матильди й намісником в Англії стане Роберт Глочестер, для нас настане лихоліття. Якщо запанує Теобальд, відбудеться те саме. Але при Теобальді Англією, швидше за все, буде правити Стефан, а він завжди був прихильний до мене. Виходить, необхідно якомога швидше мчати в Булонь, де перебував у цей час граф Мортен.
Але виїхати негайно не було жодної можливості. Належало обговорити церемонію поховання Генріха Боклерка — і після тривалих дебатів було вирішено перевезти останки короля в Руан, де будуть поховані його нутрощі, а тіло, відповідно до заповіту самого монарха, переправлять у Англію й поховають у Рідингському абатстві. Все це обговорювалося в дрібних деталях, але я бачив, що лордів куди більше хвилює інше — кому доведеться принести омаж.[35]
З усього було видно, що вимушені присяги імператриці Матильді дотепер викликали невдоволення багатьох, а коли Роберт, який уже забув про свій намір заволодіти короною, взявся ратувати за сестру, дедалі більше знаті почали піднімати голос за Теобальда. У підсумку здійнявся такий галас, що Хагон Руанский змушений був зажадати дотримання правил пристойності.
Тоді лорди вирішили перебратися в замок Лонгвіль і там усе вирішити остаточно. Тим більше, що тут навіть про обід не було кому подбати, бо новий стюард Гуго Бігод ще вночі відбув і не залишив ніяких розпоряджень.
Від’їзд мого недруга змушував насторожитися. Але мені й самому слід було поспішати до Стефана й заручитися його заступництвом. Для мене це було куди важливіше, ніж обрання нового короля. І хоча прихильники Теобальда наполегливо кликали мене з собою, я поїхав, щойно випала нагода.
У Булонь я прибув уже на заході. Після багатогодинної скачки мій кінь упав на підступах до міста, й останню милю мені довелося здолати пішки. Я був стомлений, неголений і брудний, поли мого плаща та взуття обважніли від налиплої глини. Не дивно, що стражники довго протримали мене в дверях, не бажаючи повідомляти про моє прибуття Стефану й Мод.