Двері оббиті чи то цератою, чи то дерматином. Обережно натиснув на ручку — не піддалися. Ланвіц витяг відмичку, подлубався в замковому отворі. Замок тихо клацнув.
Маленький темний коридорчик і напіввідчинені двері. Ланвіц прокрався до них навшпиньках. Зазирнув до кімнати. Вузька, з низькою стелею, на столі світить лампа, біля неї притулився радист…
Ланвіц зиркнув на годинник. Від початку сеансу минуло хвилин сім, а здавалося, вічність. Головне, щоб Габер дочекався кінця передачі, аби радист не встиг послати в ефір сигнал про небезпеку і там, у Москві, залишилися певні, що тут нічого не сталося.
Тепер гауптштурмфюрер спокійніше розглядав радиста. Жилавий і, мабуть, дужий чоловік. Треба взяти живим, можливо, вдасться примусити його розпочати подвійну гру.
Ланвіц обвів поглядом кімнату й на мить заплющив очі. В кімнаті горів камін: жарко палахкотіло вугілля, кидаючи на спину радиста червоні відблиски. Отже, радист, певно, намагатиметься спалити шифровку й кодову книгу.
Минуло ще хвилин двадцять. «Зараз, — подумав Ланвіц, — зараз Габер ламатиме двері».
Наче у відповідь на його думки радист підвівся з-за столу й потягнувся до лампи. Гауптштурмфюрер вистрілив тієї ж миті, коли клацнув вимикач. Не роздумуючи, Ланвіц штовхнув чоботом двері й увірвався до кімнати. Побачив, як метнулася тінь, навалився на радиста, вдарив руків'ям пістолета, та одразу відчув різкий біль у плечі, й лише потім до нього долинув звук пострілу. Перемігши біль, ударив радиста ще раз. Той осів на підлогу, і Ланвіц з жалем подумав, що доконав його.
Гестапівці нарешті вдерлися в кімнату. Побачили, як Ланвіц тягне з каміна кодову книгу. Обережно, долонями пригасив вогонь. Наказав, не підводячись і не обертаючись:
— Увімкніть світло, бовдури!
Спалахнула горішня лампа, і Ланвіц підвівся, тримаючи книгу обома руками. Стояв посередині кімнати, притиснувши її до грудей, і посміхався.
— Ви поранені, гауптштурмфюрер? — ступив до нього Габер.
— Що з радистом?
Габер повернув радиста горілиць, сильно поплескав по щоках.
— Ви влучили йому в руку, — доповів. — Чудовий постріл!
Радист розплющив очі. Дивився тупо, нарешті збагнув, що сталося, і жах зсудомив його обличчя.
Габер підвівся.
— У вас кров на мундирі, гауптштурмфюрер…
— Тримайте його! — крикнув Ланвіц.
Габер ударив радиста чоботом, та було вже пізно. Той устиг вихопити з-під себе пістолет і вистрілити собі в скроню.
— Чому ви не обшукали його, Габер? — заревів Ланвіц.
— Він однак нічого б не сказав, — заперечив оберштурмфюрер. — Людина, яка має мужність пустити собі кулю в лоба…
— Іноді це роблять боягузи!
— Але ж операція закінчилась успішно, — зробив ще одну спробу Габер, — ви маєте кодову книгу…
— Він встиг послати сигнал про небезпеку?
— Після закінчення передачі ми витримали паузу, як і домовлялися.
— Ну, гаразд, — трохи пом'якшав Ланвіц. Розпорядився: — Обшукати дім! І ретельно!
Мертенс відкотив комір пальта й насунув капелюха на чоло. Мряка другий день висіла над Брюсселем — пронизлива сльота, коли не хочеться виходити на вулицю. Сидіти б коло каміна, простягнувши до полум'я ноги в теплих пантофлях, і читати легкий французький роман… Щоправда, зараз навіть заможний бельгієць не завжди може дозволити собі розкіш погрітися біля каміна. Навіть на паливо заведено картки, видають тільки по кілька брикетів, а на чорному ринку вони поштують стільки, що й не захочеш того тепла.
Мертенс подумав, що зараз Клод пригостить його кавою, можливо, знайдеться навіть чирочка коньяку, і пришвидшив ходу.
Власне, з Мертенсом було покінчено, документи на ім'я гаагського фольксдойче спалено, і брюссельськими вулицями прошкував паризький комерсант Жан Дюбюель, котрий прибув сюди на кілька днів у справах не дуже великої, але й не дрібної фірми «Поло». Дехто у Франції вважає її за колабораціоністську; що ж, панове, кожен хоче жити й робити свої гроші. Зрештою, сьогодні ми будуємо бараки німцям (зважайте, панове, не укріплення, не військові об'єкти, лише бараки), завтра будуватимемо для де Голля. Більше того, після розгрому бошів (а в цьому, панове, ми ніколи не сумнівалися) доведеться будувати й будувати. Фірма «Поло» передбачала це, тому й зберегла себе у важкі роки окупації.
Жан Дюбюель посміхнувся. Тепер він майже нічим не нагадував Пауля Мертенса. Чорні вузькі вусики й проділ на голові зробили його типовим парижанином, а окуляри в золотій оправі підкреслювали ділову респектабельність і надавали обличчю глибокодумного виразу.