Жан Дюбюель носив модне темно-сіре пальто, придбане у фешенебельному магазині, і бездоганні краватки, які навчився вив'язувати ще в Москві. Так, у Москві полковник Андрій Васильович Кладо рідко коли надягав свій мундир з двома орденами Червоного Прапора. Перший одержав давно, коли ще був молодий, за участь у ліквідації банди Бориса Савинкова, другий — за Іспанію. Там не раз ходив у тил фалангістів і ще й досі дивується, як залишився живий.
«Ти, Андрію, таланистий, — сказав йому генерал Русанов, коли зайшла мова про організацію розвідки проти фашистської Німеччини. — Можливо, є й досвідченіші за тебе, але зірка в тебе якась… щаслива, коли хочеш…»
Вони посміялися тоді з цієї «щасливої зірки». Головне, що полковник Кладо вільно володіє німецькою, французькою та іспанською, знає умови, в яких доведеться працювати, розуміється на радіотехніці тощо. Та навіть не це головне. Найголовніше — він комуніст, людина, свідома свого обов'язку, віддана своїй Батьківщині і не пошкодує життя в її ім'я.
Генерал Русанов і сам Андрій Васильович знали, що це — не красива фраза, що в разі потреби так і станеться, але знали вони також, що полковник Кладо — не новачок у розвідці.
Жан Дюбюель постояв на розі вулиці, звідки добре проглядався двоповерховий котедж червоної цегли з вузькими готичними вікнами.
Все спокійно, і фіранки на вікні ліворуч запнуті — можна заходити.
Дюбюелеві відчинила сама господиня. Вона відступила, даючи дорогу, і якось дивно глянула на нього, але цього було досить, щоб полковник Кладо зорієнтувався і не поставив запитання, котре відрізало б йому всі шляхи до порятунку. Елементарного запитання: «Чи тут мешкає пан Клод Тюрбіго?»
Жан Дюбюель уже знав, що попав до пастки і шляхів до відступу нема: якщо навіть шугнути вздовж вулиці — справа марна, бо вулиця порожня, наздоженуть або скосять автоматною чергою. Навряд чи допоможе, якщо він назве інше прізвище — пробачте, мовляв, помилився адресою… Гестапо відомі такі фортелі, його вже не відпустять без перевірки, а це — теж кінець.
Але ж, на крайній випадок, у нього є документи. Не справжні, але зроблені пристойно, їх можна використати лише в хвилини небезпеки, а тепер настали саме такі хвилини.
Жан Дюбюель ввічливо доторкнувся кінчиками пальців до крисів капелюха. Запитав:
— Пробачте, я хочу дізнатися, кому належать гаражі за вашою віллою?
З-за спини господині, як Дюбюель і гадав, виступив чоловік у цивільному.
— Заходьте! — наказав.
— Але ж я хочу тільки…
— Заходьте! — повторив.
Жан Дюбюель знизав плечима й переступив поріг. Відразу ж за його спиною став ще один із «шмайсером».
— Ваші документи! — простягнув руку перший. — Хто ви і для чого сюди прийшли?
Жан Дюбюель повільно поліз у кишеню. Дістав посвідчення.
— З організації Тодта, — пояснив. — Нас цікавлять гаражі, що за цією віллою, і я хотів дізнатися, кому вони…
— Помовч! — наказав гестапівець. Покрутив у руках посвідчення, і Дюбюель зрозумів: вагається… Мовив з гідністю:
— Я розумію вас, панове, але генерал Люблінг буде незадоволений. Він чекає на мене через годину, і прошу подзвонити йому…
Це був ризикований хід, але що йому залишалося? Варто гестапівцеві запитати номер генералового телефону…
Гестапівець віддав посвідчення.
— Катай звідси!
— Як ви смієте грубіянити! — удав обурення Жан Дюбюель, та його підштовхнули в спину автоматом, а він не заперечував би й проти вульгарного стусана коліном…
— Стій!
Ех, як погано! Невже гестапівець передумав? Так і є: простягає руку за посвідченням.
— Я ж кажу, подзвоніть, будь ласка, генералові Люблінгу, — підніс голос Жан Дюбюель.
Гестапівець, не відповідаючи, занотував його прізвище в записнику. Знову віддав посвідчення.
— А ви, панове, не знаєте, кому належать ці гаражі? — Жан Дюбюель навіть спробував посміхнутися.
— Геть звідси! — визвірився гестапівець.
Дюбюелю вистачило духу підійти до наступного котеджу, розпитати старого, який відчинив йому, про гаражі. Весь час відчував на собі липкий погляд людини під парасолькою, що стояла неподалік на автобусній зупинці. Розпитавши, дочекався автобуса — полегшено зітхнув, побачивши, що чоловік із парасолькою залишився на зупинці.
Дюбюель вийшов у центрі міста й перевірив, чи не стежать за ним. Забрав у готелі валізу й поїхав на вокзал.
Отже, нема ще одної рації, і він ніколи більше не побачить Клода Тюрбіго…
Але ж чи встиг Клод дати сигнал про небезпеку?