Мюллер мимоволі стиснув кулаки. Так, Шелленберг має рацію, і голову Габеру мали відтяти в Маобіті. Взявши гаагського резидента, вони могли б вийти на людину з ОКВ, яка постачала йому інформацію.
— Справді, тепер не зарадиш, — примирливо пробурмотів Мюллер, — не думаю, що це був резидент, мабуть, звичайнісінький зв'язковий.
— Пауль Мертенс, — заперечив Шелленберг, — настільки глибоко проник в організацію Тодта, що зміг одержати там дозвіл на в'їзд у рейх. І я прошу вас дати завдання вашим людям придивитися до всіх закордонних фірм, які мають стосунки з організацією Тодта.
— Я доручу це штандартенфюреру Беккенбауеру.
— Уже штандартенфюреру?
— Ви забуваєте про монету.
— Можливо, ви маєте рацію, — підвівся Шелленберг, — і чергове звання додасть розуму Беккенбауеру. Бажаю успіху.
Генерал Русанов уже чекав на Шитикова, і полковникові не довелося сидіти в приймальні жодної секунди.
— Щось сталося, Петре Леонтійовичу? — напитав Русанов занепокоєно. Генерал щойно проводив нараду, і полковник не міг поінформувати його по телефону.
— Погані новини, товаришу генерал. Я вже доповідав, що замовк брюссельський ПТ-ікс. Щойно одержали повідомлення з Парижа — брюссельську точку провалено.
Генерал спохмурнів.
— Що з Тюрбіго? — запитав.
— Кладо повідомляє, що вчора мало не попав у Брюсселі в пастку.
— Ну й ну… — мовив генерал. — Якщо вже сам Кладо лізе в пастку…
— Але ж йому пощастило викрутитись.
— У тому-то й річ, що пощастило. Мусить передбачати.
Полковник хотів сказати, що, певно, Кладо не хотів сам наразитися на засідку і що всяке буває, але промовчав. Знав: генералові Русанову відомо це краще, ніж йому. У громадянську той виконував такі завдання ЧК, що тільки дивуватися доводиться. Одного разу попав до рук білої контррозвідки і врятувався лише чудом. Отже, зараз генерал бурчить для годиться чи просто в нього напад печінки.
— Тюрбіго не передав сигналу про небезпеку, — вів далі Шитиков, — а востаннє він вийшов у ефір три дні тому. Отже, його взяли або відразу після сеансу, або позавчора вдень, бо ввечері він уже мовчав.
— Коли зв'язок з ПТ-іксом у Швейцарії? — запитав тривожно генерал.
— Останнє повідомлення прийняли позавчора. І сьогодні, — полковник зиркнув на годинника. — Коломб мусить вийти в ефір через сорок сім хвилин. Я насмілився…
— Відмінити сеанс?
— Так.
— Правильно, — схвалив Русанов. — Не виключено, що абвер тепер має ключ до нашого шифру.
— Але Коломб не може мовчати. Інформація, яку він постачає…
— Звісно, — схвально нахилив голову генерал. — Передайте наказ Кладо: нехай за всяку ціну доставить новий шифр Коломбові.
— Небезпечно, але не маємо іншої ради. Можна, правда, послати кур'єра у Швейцарію, та це довго, і не знаємо, чи пощастить йому взагалі дістатися туди. Можливо, Кладо скористається з послуг Віталія Торшина. Віллі Бут нині у зоні Віші, і йому легше одержати швейцарську візу.
— Ми не знаємо, як там у них, — заперечив генерал, — і нехай сам Кладо вирішує. Йому видніше. Врахуйте, Кладо ще доведеться виконувати й складніші завдання: ніхто, крім нього, не зможе передати кодову книгу «полковникові».
— Так, «полковник» знає лише Кладо й Коломба.
— А якщо Коломб запропонує «полковникові» вирватися в Швейцарію?
— Після повернення до Німеччини за «полковником» неодмінно якийсь час стежитиме гестапо. Розумієте, що це означає?
— Дуже погано, — погодився Шитиков.
— «Полковник» має бездоганну біографію і бездоганну репутацію. Його зв'язки з ОКВ і становище в абвері — унікальні, і ми повинні подбати про нього.
— Не заздрю я Кладо, — зітхнув Шитиков.
— Так, веселого мало. Та що вдієш, наших людей там по пальцях можна перелічити, і вся надія тепер на щасливу зірку Андрія Васильовича.
Полковник подивився на Русанова здивовано — вперше почув таке від генерала. Отже, становище Кладо не з легких, куди складніше, ніж він, Шитиков, уявляв собі, а полковник не тішився ілюзіями…
— І ще, — додав Русанов, — передайте Кладо: мусить якось перевезти через швейцарський кордон гроші. Коломб живе у нестатках і потребує швейцарських франків. Валюту в Швейцарії поміняти тепер важко, принаймні Коломб не може дозволити собі зв'язуватися з ділками чорної біржі. Чи не так?
— Правильно, товаришу генерал. Йому й так доводиться важко.
— А кому тепер легко?
— Що й казати… Останнє повідомлення в-під Сталінграда…
Очі в Русанова спалахнули гнівом.