— Дякую, — втомлено мовив Мертенс.
Він віддав би зараз десяток таких валіз за гаманець із дріб'язком, та що зробиш?
У двері зазирнула фрау Вернер.
— Я можу запропонувати вам одну з своїх кімнат… — почала.
Але Мертенс уже вирішив остаточно.
— На жаль, я змушений їхати, — мовив рішуче.
— І все ж, я зобов'язана… — замахала руками пані Вернер.
Мертенс підвівся з ліжка.
— Учора ввечері я одержав повідомлення… У мене змінилися обставини, і справи вимагають негайного від'їзду. Поїзд на Бреслау відходить, — зиркнув на годинник, — через дві години, і я ще встигну… Треба тільки зателефонувати.
— Телефон працює, — радісно повідомила фрау Вернер. — Дивно, але лінію не пошкодило.
Мертенс вийшов до вестибюля. Взяв свою валізу — чудову валізу із справжньої жовтої шкіри, яка підкреслювала респектабельність і ділову солідність його, Пауля Мертенса, промисловця й директора гаагської фірми «Гомес», що одержує від організації Тодта великі підряди й завжди виконує їх вчасно та якісно.
Якби вчора ввечері Мертенс не влаштував для генерала та кількох інших тодтівських офіцерів бенкет, йому не довелося б оце залишати пансіон і терміново виїжджати з Берліна. Бо гаманець з металевою монетою в п'ять марок лежав би тепер у його кишені.
Мертенс вилаявся про себе: ну, чого не взяв гаманця з собою?
Почав набирати номер телефону. Згадав, як напився вчора генерал, й іронічно посміхнувся. Перед бенкетом Мертенс передав йому невеличку теку, сказавши: «А тут ділові папери, вони, очевидно, вас зацікавлять…» Генерал заховав її у сейф, не глянувши. В теці лежали гроші, процент від угоди. Що ж, генерали теж люди і не позбавлені людських вад…
Потім вони двома машинами поїхали до якогось містечка під Берліном, де й просиділи аж до ранку в окремій кімнаті ресторану, яку замовив генерал.
Якби Мертенс знав, що саме в цей час бомба влучить у будинок поруч пансіону фрау Вернер!..
Почув голос генерала в трубці і сказав голосно, щоб фрау Вернер не пропустила жодного слова:
— Прошу вибачити, що наша сьогоднішня зустріч не відбудеться. Нагальні справи, пане генерал, йдеться про престиж фірми: мушу через годину виїхати до Бреслау. Ще раз вибачте, генерале. Я повернуся через дві доби. Відразу зателефоную.
Він поклав трубку й повернувся до фрау Вернер. Узяв рахунок і сплатив з точністю до пфеніга. Фрау Вернер не образилася — навпаки, вона більше поважала клієнтів, які не кидалися грішми й не давали щедрих чайових. Заможня людина знає ціну кожному пфенігу.
— То я чекаю на вас через два дні, — привітно всміхнулася Мертенсові на прощання. — Моя кімната у вашому розпорядженні.
— Я почуваю себе тут, як вдома, — відповів той. — До побачення.
Монтер зачинив за Мертенсом двері й полегшено зітхнув. Йому здалося, що цей пан шукав гаманця в шухляді столу. Скнара нещасний, адже там був тільки дріб'язок.
Граупель зіщулився й намацав у кишені гаманець: і треба ж таке — підібрав з підлоги гаманця автоматично, не зазирнувши, потім побачив — усього кілька монет, хотів уже покласти на місце, та повернувся цей Мертенс…
Подумав: «А якби в гаманці була велика сума — віддав би?» Хто його зна? Нараз зробилося лячно, немов його вже спіймали і зараз потягнуть до поліції.
Фрау Вернер пішла до своєї кімнати. Граупель, скориставшись з її відсутності, висипав дріб'язок до кишені, а гаманець викинув у руїни. Знав, що вчинив негарно, але чи варто роз'ятрювати своє сумління через кілька марок, які випадково самі потрапили до його рук?
Докори сумління перестали мучити Граупеля, і він гукнув фрау Вернер:
— Мабуть, я більше вам не потрібний! Коли що, покличте.
— Спасибі вам, Клаусе, за допомогу, — обізвалася. — Не знаю, що б і робила без вас!
— Дрібниці, — буркнув монтер і рушив до виходу.
Срібний п'ятимарковик з гаманця Пауля Мертенса Граупель витратив на сигарети в тютюновій крамничці на сусідній вулиці. Він перекинувся з крамарем кількома словами, поскаржився на кепську погоду — коли йдуть дощі й лежать тумани, в нього болить поранена нога і він мимоволі пригадує бої під Москвою. Солдати вермахту бились, як леви, та що вдієш — росіяни стояли на смерть…
Сказавши це, монтер злякався: здається, цей крамар — інформатор СД, а за такі слова по голівці не погладять.
— Але ж, — вигукнув оптимістично, — зараз наші доблесні солдати притиснули росіян до Волги, Сталінград ось-ось впаде, і я щиро шкодую, що не можу виявити там свою воїнську доблесть!
О шостій вечора крамар почав підраховувати денний виторг. Приблизно в цей же час Пауль Мертенс був уже в Гаазі й дзвонив з вокзалу секретареві фірми. Почувши спокійний голос Віллі, полегшено зітхнув.