— Ого! — вигукнув Коломб. — Ніколи не сподівався. І як вам удалося?
— Не кажіть… Паризькі спекулянти здерли з мене сім шкур. Чи маєте знайомих швейцарських комерсантів, у яких є рахунки за кордоном? Наприклад, у Швеції? Центр знайде спосіб перераховувати їм долари або фунти стерлінгів, комерсанти ж розраховуватимуться з вами франками, звісно, утримуючи комісійні.
— Це можна організувати, я повідомлю вас. Але ж тепер десять тисяч багато, мені вистачило б семи.
Отак завжди — Коломб гранично делікатний у фінансових питаннях, підкреслює, що працює не за гроші, а періодичне фінансування йому потрібне, щоб не прогоріла друкарня.
— Везти гроші назад — небезпечно, — поклав край його сумнівам Дюбюель. — Крім того, вони можуть знадобитися Віллі Буту.
— О, я не врахував цього! Отже, вже сьогодні зможу вийти в ефір.
— Будьте обережні, — попросив Дюбюель, — вашу станцію, можливо, вже запеленговано, і я боюся за вас.
Коломб безжурно засміявся.
— Полковник Массон не менш, ніж ви, зацікавлений у моїх повідомленнях, і його рука відчувається щокроку. Сьогодні я ледве одірвався від двох типів з БЮПО [3] — ніяк не хотіли розлучатися зі мною.
— Ви недооцінюєте гестапо.
Коломб примружився. Тінь майнула його обличчям, і він мовив розсудливо:
— Я втік з Німеччини в тридцять третьому і не можу знати всього… Та, гадаю, гестапо вже втратило мій слід.
— Про вас могли тимчасово забути, та зараз, я певний, вони почнуть переглядати всю швейцарську картотеку, і ніхто не гарантований…
— Я зважу на це, — пообіцяв Коломб.
— У Штутгарті, — вів далі Дюбюель, — наскільки нам відомо, створено нову групу для знищення радіопередавачів у Швейцарії. Вони шукають в основному вас, — посміхнувся похмуро. — Керують групою досвідчені офіцери абверу та СД. Центр просив передати вам, що передові частини цієї групи висунуті до самого кордону. Ви мусите дотримуватися найсуворішої конспірації. Зустрічі з Віллі Бутом — лише в крайньому разі, зв'язок тільки поштою чи через тайники…
Він казав далі, Коломб, погоджуючись, кивав головою й жував качку по-гасконському — двоє літніх людей їли свій скромний обід у женевському ресторані й не знали, які сили кинуто проти них.
Штутгартська група, замаскована вивіскою організації «Алеманіше Арбейтскрайс» («Німецький гурток праці»), об'єднувала десятки кваліфікованих спеціалістів. Лише на самому швейцарському кордоні абвер установив чотири потужних пеленгатори. Але запеленгувати рацію Коломба, а згодом і Бута, було практично неможливо: технічна похибка в одну соту градуса давала відхилення пеленга від справжнього напрямку на кілька кілометрів.
Тоді було вирішено на повну потужність використати легальну й нелегальну швейцарську агентуру. Спеціальний штаб СД в Берліні на Вільгельмштрасе, 102 мав у своєму розпорядженні картотеку 200 тисяч швейцарських громадян, які з тих чи інших причин були готові прислужитися рейху. Крім того, в Швейцарії мешкало близько 25 тисяч підданих Німеччини, котрих також можна було використати для шпигунства та підривної діяльності. Кожен з них одержував завдання доносити аташе німецької місії в Берні баронові фон Бібра про все підозріле — побачене й почуте.
«Алеманіше Арбейтскрайс» створив у Швейцарії свої філії (наприклад, бернське «Бюро F»), які мали вербувати агентів та проводити підривну діяльність. Інші філії маскувалися під спортивні організації та різні товариства: «Націонал берніше шпортферан», «Фройнде Дойчлянде», «Соціале Фолькспартай дер Швейц» та інші. Німецькі шпигуни, як правило, зустрічалися в Цюріху в готелі «Шпеєр» або в ресторані «Бундесбан» і мали навіть розпізнавальний знак — шпилька з білою головкою під вилогою піджака.
І всі ці люди слухали, випитували, винюхували — здається, в кожному кварталі, мало не в кожному домі, оселився гітлерівський агент.
— Коли я матиму змогу передавати завдання «полковникові»? — запитав Коломб.
Дюбюель покрутив ложечкою в склянці з компотом. Що міг відповісти? Мусив ще заїхати на зворотному шляху в Марсель до Віллі Бута, а потім і сам не знав, як потрапить у Німеччину.
Коломб зрозумів його.
— Після провалу Пауля Мертенса на вас полює гестапо? Ускладнення з поїздкою в Берлін?
— Так, — неохоче погодився Дюбюель. Не знав, до чого веде Коломб, але всіляко заперечував би проти його зустрічі з «полковником».
— Здається, я можу трохи помогти.
— Ні, — похитав головою Дюбюель, — я проти, і ви ніколи в житті не переконаєте мене. Ви тут на легальному становищі, на вас ніхто не звертає уваги, а ви хочете сунути голову у пащу лева!