— Тішу себе думкою, що не завдав вам особливих прикростей.
Крейцберг не витримав і вибухнув:
— Не забувай, з ким розмовляєш!
Беккенбауер незадоволено скосив очі на гауптштурмфюрера. Та мусив підтримати його:
— Мій помічник має рацію. І я раджу вам, Дюбюель, не водити нас за носа.
— А я й не збираюся.
Зірниці в штандартенфюрера звузилися: невже їм так пофортунило?
— Приємно мати діло з розумною людиною, — схвалив. — Отже, ви були резидентом радянської розвідки в Парижі?
Дюбюель похитав головою.
— Ви переоцінюєте мене, гер штандартенфюрер. Резидентом я ніколи не був.
— А хто ж ви?
Дюбюель трохи посовався в кріслі. Розумів, що виграє лише за умови, коли гестапівці повірить, що він тільки один з виконавців, другорядна фігура. Мовив спокійно:
— Ви хочете одразу дізнатися про все, гер штандартенфюрер. І я згоден говорити. Але ж хочу мати якісь гарантії.
Беккенбауер переставив свій стілець так, щоб бачити очі Дюбюеля. Початок розмови сподобався йому, але чи не сміється з нього цей радянський агент?
— Ми подаруємо вам життя, Дюбюель, й це не так мало.
— У концтаборі?
— Усе залежить від вас.
— Я ціную життя у всіх його проявах. Проте кому до душі повільна смерть у концтаборі? — Дюбюель раптом подумав, чи не перебрав він? Певно, штандартенфюрер не такий уже й бовдур. Але він знав також, що гестапівці звикли до стандартних ситуацій: коли людина мовчить, з неї витягують слово по слову, а коли вона відразу після арешту морально розчавлена й говорить усе, що знає і чого не знає, її, зрештою, катують ще більше. Певно, у кінцевому підсумку і йому не уникнути такої долі, та, може, спочатку штандартенфюрер проковтне наживку?
Вів далі, дивлячись просто у вічі Беккенбауерові:
— Я пропоную вам відкриту гру, панове, і незабаром ви зможете впевнитись у моїй щирості. Бо крайні методи можна застосувати щохвилини, і ви знаєте це краще за мене.
Логіка була на боці Дюбюеля, і Беккенбауер оцінив це. Відповів, схвально киваючи:
— Кожна розумна людина, Дюбюель, не може не збагнути, до чого все хилиться.
— Зрештою, ви запропонуєте мені співробітництво.
— Ого, а вам в апетиті не відмовиш!
Дюбюель тонко усміхнувся.
— Я ставлю все на свої місця.
— У цьому щось є. Але повернімось до першого запитання: коли не ви, то хто резидент? Кан?
— Він був моїм шефом.
— Ми маємо інші відомості.
— Помилкові! — категорично відрізав Дюбюель: він був певен, що гестапо не могло докопатися до характеру його стосунків із Каном. Зрештою, Кан знав майже стільки, скільки й він.
— Пропустімо, що ми вам повіримо. Але зважте, знатимемо правду через два-три дні.
«Невже вони вийшли на Кана?» — майнула тривожна думка, однак наступної миті Дюбюель заспокоївся, бо Беккенбауер розшифрував зміст сказаного:
— Ми контролюємо роботу ваших рацій. На жаль, — скосив очі на Ланвіца, — пеленгація триває повільно, та ми сподіваємося на швидкий прогрес у цій справі, чи не так, гауптштурмфюрер? Тож якщо завтра-післязавтра число виходів у ефір та переданих знаків різко зменшиться, ви — резидент, Дюбюель, і мені буде шкода вас.
Дюбюель схвально нахилив голову.
— Слушна ідея, гер штандартенфюрер, і ви переконаєтесь у протилежному.
— Де може бути Кан?
«Цікаво, — подумав Дюбюель, — чи знають вони про мою поїздку до Швейцарії? Не можуть не знати — візу одержано легально, і, щоб виявити це, досить півгодини».
— Лише два дні тому, панове, — почав, демонструючи щирість, — я повернувся із Швейцарії і вже не знайшов Кана.
— І, дізнавшись про провал, намагалися накивати п'ятами? — втулив Крейцберг. — Дешевий фортель із вазонами…
— Але ж ви спіймалися на нього.
— І мало не відразу відігралися.
Дюбюель лише знизав плечима: що міг заперечити?
— Повернувшись до Парижа, — вів далі, — я намагався налагодити зв'язок із Каном, та марно. Я влаштувався в готелі, сподіваючись, що Кан сам знайде мене.
— Так, — кивнув Беккенбауер, — що робили в Швейцарії? Яке мали завдання?
Дюбюель знав, що гестапівці обов'язково питатимуть про це, і заздалегідь підготував відповідь:
— Я був кур'єром і одвозив пакет.
— Кому передали?
— Валізу з пакетом здав до камери схову, а квитанцію надіслав.
— Звичайно, до запитання? — штандартенфюрер вклав у ці слова всю свою іронію. — Кому?
— П'єру Форше. Прийом елементарний. Всі розвідки ним користуються.