— Отже, ви твердите, що ні з ким не зустрічалися в Швейцарії?
— Кан — розвідник високого класу, він передбачав такі ситуації, як сьогодні…
Так, Беккенбауер відав, що зв'язкові, як правило, знали мало, та інтуїція підказувала йому, що Дюбюель — не простий зв'язковий. Звичайних виконавців не тримають під рукою на легальному становищі, та ще й у ролі помічника директора фірми. Але поки що у відповідях Дюбюеля він не помітив жодної фальші.
— Для чого після Швейцарії заїжджали до Марселя? — запитав.
— Мав розв'язати кілька ділових питань із представниками фірми будівельних матеріалів.
Беккенбауер мав довідку з Марселя: Дюбюель не лукавив.
— Чому подзвонили з Марселя? Ви завжди дзвонили з провінції до Парижа?
— Принаймні, коли мав нагоду.
— Причина?
— Із звичайної обережності: Кан на місці — все гаразд…
— Але ж секретарка відповіла, що він виїхав у справах.
— Поїздка не планувалася, — твердо заперечив Дюбюель. — Крім того, за попередньою домовленістю директор міг виїхати з Парижа лише тоді, коли я залишався на місці.
— Це він переставив вазони на підвіконні?
— Так.
— Нові документи дістали в Марселі? — Беккенбауер ставив ці другорядні запитання, щоб хоч трохи приспати пильність Дюбюеля.
— Ні, мав із собою запасні.
— Завбачливість!
— Знали, з ким маємо діло.
— Так, гестапо обдурити неможливо.
«Похвали мене, моя губонько…» — злостиво подумав Дюбюель.
— Певно, тому я і відповідаю вам.
— Ми оцінимо вашу щирість. З ким зустрічалися в Берліні два місяці тому?
Дюбюель знав, що це один з основних, найцікавіших для гестапо пунктів. Назвавши прізвище Мертенса, Беккенбауер уже виказав себе і тим дав змогу Дюбюелю підготувати більш-менш вірогідну версію. Добре все-таки мити справу з самовдоволеним тупаком, правда, — похопився Дюбюель, — не зовсім він тупак, і рано сурмити перемогу.
— Я мав забрати матеріали з тайника.
— Хочете сказати, що ні з ким не спілкувалися в Берліні? — очі в штандартенфюрера вробилися колючими, вони буквально свердлили Дюбюеля.
— Так, я мав завдання від Кана діставати матеріали з тайника, — не одвів погляду Дюбюель. Він знав, що «полковник» уже ніколи не скористається тайником, і тому впевнено вів далі: — Тайник на Унтер-ден-Лінден, тридцять восьмий будинок, там великий парадний під'їзд, праворуч від батареї парового опалення одна цеглина виймається з стіни… Я двічі брав там мікроплівку, панове, вдруге щастя одвернулося від мене, і, певно, монета з плівкою потрапила до ваших рук.
— Хто клав плівку в тайник?
Дюбюель розвів руками.
— Це знає лише Кан.
— Що ви мені морочите голову Каном! — раптом розізлився Беккенбауер, та відразу ж, як спалахнув, так і охолов: Кан поруч, десь тут, у Парижі, і вийти на нього можна лише з допомогою Дюбюеля. Але чи не кепкує цей мерзотник з нього?
Штандартенфюрер зиркнув підозріло, проте не побачив в очах Дюбюеля ані натяку на іронію.
— Ми збережемо вам життя, мосьє Дюбюель, — мовив після паузи, — з умовою, що ви допоможете нам узяти Кана. Зважте на цю пропозицію, мосьє Дюбюель, бо це ваш останній шанс. Якщо ми за три-чотири дні не матимемо Кана… — рубонув долонею повітря. — Вам зрозуміло?
— Як не розуміти, гер штандартенфюрер, але я мушу обміркувати вашу пропозицію. Точніше, не саму пропозицію, а спосіб її здійснення. Бо Кан обережний і, коли дізнається, що заарештовано мене, залізе в таку нору…
Це було логічно, і Беккенбауер затривожився:
— Що ж ви пропонуєте?
— Дайте мені строк до завтрашнього ранку, гер штандартенфюрер. До ранку Кан не знатиме про мій провал.
— Гаразд, — погодився Беккенбауер. Викликав конвой. — До одиночки, — додав. — Щоб краще думалося.
Коли Дюбюеля вивели, штандартенфюрер запитав:
— Що скажете, панове?
Ланвіц подихав на свої бездоганні нігті. Витягнув хусточку, обтер.
— Три-чотири дні й справді не мають ніякого значення, — резюмував. — Гадаю, ви маєте рацію. Цей Дюбюель, безумовно, розумний, і сумніватися в його щирості поки що нема підстав.
— Не вірю! — заперечив Крейцберг. — Хоче виграти для чогось час.
— Для чого?
— Можливо, Канові треба замести сліди.
— Ми ще не натрапили на них.
— Можна було б вибити в нього зізнання що до вечора.
— Не будьте самовпевненим, Крейцберг, — перебив Беккенбауер.
— Усі вони спочатку бундючаться…
— Його можна буде використати як принаду, — роздумливо мовив Беккенбауер. — А після вашої обробки потрібен тиждень, щоб мати змогу бодай загримувати синці. Ні, дорогий Крейцберг, я не згодний з вами, нехай ця підсадна качка ще трохи покахкає…