Ланвіц глянув у вікно, на голе дерево, де по вітах стрибали горобці. На мить він позаздрив пташиній безжурності, та відразу накостричився й кинув суворо:
— Не думайте, що я просто лякаю вас, панове!
Він повернувся й вийшов з кімнати, заклавши руку за борт мундира, так, як іноді це робив фюрер, — якщо б цієї миті йому сказали, що він наслідує фюрера, не повірив би.
Але, зрештою, хіба це погано? І хто насмілиться засудити за це?
Перед обідом до Ланвіца підійшов командир взводу й доповів, що єфрейторові Туркмейєру, здається, спала на думку непогана ідея, і якщо в гауптштурмфюрера знайдеться кілька хвилин…
— Покличте сюди вашого єфрейтора, — наказав Ланвіц, — подивимось, що це за геній.
Вимовляв ці зневажливі слова через губу, щоб не подумали вчити його, аса радіопеленга, але думав зовсім протилежне: «Цей Туркмейєр — колишній інженер великої фірми, і не рядовий інженер, — працював у конструкторському бюро, голова в нього варить, і варто послухати».
Єфрейтор Туркмейєр — довготелесий, незграбний чоловік із видовженим обличчям і вузькими блідими губами — виструнчився на порозі й збирався рапортувати, однак Ланвіц зупинив його:
— Ми з вами інженери, Туркмейєр, і тільки війна зробила одного єфрейтором, іншого — офіцером. Сідайте, колего, і кажіть, що надумали.
Туркмейєр втупився в гауптштурмфюрера вирластими, зовсім не арійськими очима, почав, тримаючись струнко:
— Насмілюсь доповісти, гер гауптштурмфюрер. Мені здалося, що ми зможемо виловити цього радиста, якщо вимикатимемо електрику в зоні дії рації…
— Що? — не збагнув одразу Ланвіц. — Яку електрику і для чого вимикати?
— Насмілюсь доповісти, рація працює від електрики міської мережі…
— Не відкривайте Америк, єфрейторе! — гримнув Ланвіц. — Ви що, за йолопа мене вважаєте?
Туркмейєр одразу знітився: щоки його побіліли, а ніс зробився червоний. Він шморгнув ним і мовив, злякано кліпаючи очима:
— Насмілюсь доповісти: ні, не вважаю, але ви не зрозуміли мене, гер гауптштурмфюрер, — коли ми вимкнемо електрику, рація припинить роботу.
До Ланвіца поступово почала доходити ідея Туркмейєра. Підкликав єфрейтора до великої карти Брюсселя. Обвів олівцем район Еттербеєка.
— Рація працює десь тут, — повідомив Туркмейєр ще раз шморгнув носом, витягнув хусточку, соромливо скосивши око на Ланвіца, висякався.
— Радист міняє час і частоту передач… — сказав так, немов поскаржився. — І все ж на короткий час ми засікаємо його. Коли він вийде в ефір, почнемо на кілька секунд вимикати електрику — послідовно, будинок за будинком. Насмілюсь доповісти, що…
Ланвіц зиркнув на єфрейтора з цікавістю. Хробак хробаком, слимак паршивий, а думка справді геніальна.
— Так… так… — мовив задумливо. — Вважаєте, що перерва в передачі, визначена нашими операторами, дасть змогу…
— Це буде адреса будинку, в якому працює радист! — перебив його єфрейтор. Виструнчився, притиснувши долоні до стегон: мав довгі руки, кінчики пальців мало не діставали до колін. — Тобто, насмілюсь доповісти, пане гауптштурмфюрер…
— От що, Туркмейєр, — відірвався од карти Ланвіц, — якщо це допоможе нам узяти російського радиста, ви одержите «залізний хрест».
— Радий старатися, гер гауптштурмфюрер!
Він повернувся чітко за статутом і вийшов, твердо карбуючи крок. Зупинився лише на сходах, сперся на поруччя.
Він знав, що відтепер думатиме про це і що думки ці не даватимуть йому спокою. Адже він, Франц Туркмейєр, щойно продав людину, він, інженер Туркмейєр, який завжди пишався своїми передовими поглядами, ненавидів війну і в глибині душі проклинав наці, її паліїв. Пеленгуючи рації, він приглушував у собі черв'ячок сумніву, відразу до самого себе — просто працював як спеціаліст, як радіоінженер. Воювали десь далеко, а він тут вів наче якусь напівдитячу гру — принаймні так вважав; десь хтось працює ключем, а він визначає напрямок до цієї людини, тільки напрямок, а не стріляє в неї. І вона не стріляє в нього, вони ніколи не побачаться, і це якось знімало з нього вину, якщо не зовсім, то значно полегшувало…
Звісно, Туркмейєр знав, що після його розрахунків у цю «напівдитячу» гру вступало гестапо, але знов-таки це було десь, і брав радиста хтось. Крім того, радист міг і втекти, він сам чув про такі випадки, зрештою, знищення радиста не стосувалося його, принаймні все це не позбавляло його апетиту.