Тимо Айраксинен
Щастя. Відверте і чітке бачення щастя і того, чому у нас його немає
Вступне слово
Видавати книжки в інформаційну епоху складно — все менше тих, хто прагне потримати їх в руках, адже коротко про все можна довідатися з інтернету. Писати ж повнотекстову книжку про щастя наважиться хіба що герой — навіщо писати, коли щастя у кожного своє і про це вже так багато сказано. Та Тимо Айраксинен пише, і «пише» як художник, що малює свої картини, бо не може їх не малювати. Його твір розкриває його унікальне бачення, якому нема відповідників. Тимо «пише» відТІНки, тіньовий бік дволикого Януса щастя, широкими мазками, глибоко, об’ємно, з легким скепсисом та іронією, як може тільки він. А ще з неабияким почуттям гумору. Він знає, що «щастя у кожного своє», та йому не байдуже, чи розуміє це людина, що потрапила у пастку світу з його невситимою гонитвою за щастям.
Мудрі здавна вважали, що щастя не результат, а скоріше процес його досягнення. Воно не може тривати вічно, бо не буде розвитку, той процес просто зупиниться. Тож, підсумовуючи свій досвід життя, автор слідує за цим же дороговказом: «Простого існування людині не досить. Візьмемо щастя за мету, що вимагає вдосконалення світу».
Чи задумувалися ви коли-небудь, чому люди (всі без винятку) так вперто прагнуть щастя, так наполегливо шукають його. Навіть маючи своє унікальне уявлення про щастя, ніхто не припускає жодних сумнівів щодо того, що він впізнає своє щастя, тільки-но воно з’явиться. Дитину не вчать шукати щастя, радше всі, хто подорослішав, розуміють: щастя — примара, хоч би чому ми його шукали. Однак всі ми, ніби змовившись, мріємо про щастя, і ця мрія, це очікування щастя тримають нас на землі. Це прагнення таке щире й глибоке, що відмахнутися від нього не можна. Значить, для людини саме пошук щастя, а не саме щастя є істинним, значить, щастя в очікуванні щастя.
Психологи не могли знехтувати цим інтуїтивним відчуттям і дійшли висновку, що людина зовсім не голослівно стверджує: «Щастя є!» Вона його вже переживала. Там, в утробі, коли була частиною вселенського процесу розВИТку чогось, так майстерно заВИТого в мізерну клітинку життя. Це перше закарбування відчуття «вселенського раю» (С. Гроф) на індивідуальну tabula rasa психіки там, в утробі, де кожен із нас переживав себе частиною чогось великого й украй до нас поблажливого та турботливого, і є найбільшою інтригою для людини (рос. «сЧАСТЬе» — бути частиною). Отже, є її найбільшою оманою, бо омріяний рай завжди всередині й зовні його не існує. Все, що ми прагнемо знайти, буде лише проекцією внутрішнього. В реальності все буде ерзацом омріяного, з яким треба свідомо змиритися, прийняти таким, як воно є. В окремі періоди будуть «пікові переживання» (А. Маслоу), відчуття потоку (М. Чиксентмихайи), найрізноманітніші задоволення та чогось завжди бракуватиме, бо доросла людина вже ніколи не стане тим дитинчам, що сприймало все на «чисту голову».
Основний парадокс полягає у тому, що люди народжуються щасливими, всі до єдиного — подивіться на дітей. Діти щасливі. Вони не володіють матеріальними благами, не переймаються індексами соціальності, рівня та якості життя, для радості їм вистачає всього, поки поряд із ними їхні люблячі батьки. Чого у них вдосталь, так це любові: вони люблять світ, повний незвіданого, люблять себе, інших, «люблять, щоб їх любили». Любов до життя і є їхнім секретом — секретом щирого дитячого щастя. В дорослому житті людина втрачає цю щасливу здатність. Ось тут і виникає потреба шукати щастя. Все б нічого — прикладаєш голову та добиваєшся відповідності «отриманого = бажаному» і уже щасливий. Однак виявляється — все не так просто. Кажуть, якось у приходського священика, який п’ятдесят років приймав сповідь, спитали, що він дізнався про людський рід, і він відповів: «По-перше, що люди набагато нещасніші, ніж здається… і ще одну фундаментальну річ — що дорослих людей на світі немає». Дійсно, залишаючись дитиною, складно взаємодіяти з невблаганною реальністю «на рівних», тому потрібно вчитися. Передусім учитися любити. А взагалі вчитися щастю. І нехай: «Свиня часто щасливіша, ніж Сократ», як жартує Тимо Айраксинен, подорослішати і навчитися щастя доведеться, якщо не хочеш, щоб за тобою завчасно сумували священик і твої рідні.
Людина шукає щастя і гірко розчаровується в ньому. РозЧАРовується, бо щастя — чари, чудо, яке зникає, щойно з’явившись. «Немає змін — немає чарів. Людина завжди бажає чогось нового», — пише Тимо Айраксинен, і з ним не посперечаєшся. Тут ще одна психологічна пастка — досягнути омріяного напруження почуттів мало кому вдається. Чому? Тому що пережити таке грандіозне у своїй тотальності емоційне потрясіння, як під час народження, людина більш ніколи не зможе. Саме ця пригода задає шкалу нашої чуттєвості. Той, хто був хоч раз заЧАРований, буде прагнути пережити щось подібне, але найбільше чудо життя вже ніколи не повториться. Розчарування неминучі для того, хто вже раз був зачарований. Отож тернистий шлях до дорослості та зрілості пролягає через гіркі втрати солодкого раю не тільки свідомих, а й несвідомих сподівань. На цьому шляху корисно вчасно зустріти філософа на кшталт Тимо Айраксинена, який спростує безліч міфів про щастя, які переслідують його шукачів.