Выбрать главу

{ перша сторінка листопаду }

Сьогодні має бути гарний день. Ще один день життя і смерті. Сонце зійшло, бо чому б не так? Ще трохи — і зацвітуть яблуні. Така пізня, така тепла осінь.

Бабусю, заберіть мене у Канаду. Там має бути дуже файно. Там розмовляють лише українською і ходять на роботу у вишиваних сорочках. Там вирощують золоту пшеницю під блакитним небом і слухають «Братів Гадюкіних»… Бабусю, давайте поїдемо до Канади!

На землю все ще падає листя… Але, курва, двірники! У них така робота, я розумію. Вони беруть у свої руки великі віники і змітають листя з тротуарів, змітають з вулиць. Куди ви його метете?! — інколи хочеться вигукнути.

Хотілося б знати, що у надрах міста є величезні сховища, де зберігається сухе листя у величезній кількості. Гігантські поклади сухого осіннього листя. Як у гуцульських шопах. Бабуся згромаджувала великі купи, а дідо носив веретою до шопи, аби було чим узимку підстеляти маржині. А в добрий мороз можна було б і годувати листом, як трава не вродила.

Але цього року бабуся не нагребла листу. Не встигла. Бо відійшла раніше за літо, раніше за квіти, що відходять на початку вересня. Бідна маржина, бо всю зиму мерзнутиме. Бабуся завжди хвилювалася. Казала, що біда, і питалася, що ми, рідні, робитимемо, коли вона помре? Це було риторично, бо що ж ми можемо робити?

Скільки пам’ятаю, бабуся хворіла і говорила про смерть, але довго не вмирала, бо мала журу, що трава не кошена, картопля не викопана, а як помре, то дасть закали (клопоту) і не матимемо часу все зробити. Та цього разу, видно, мусила. І відійшла раніше за літо, раніше за квіти, що відходять на початку вересня… А на землі ще стільки не згребеного листя, бабусю, стільки листя…

В мене на долоні дуже червоний листок. Певно, з горобини **.

{ дорога. осінь }

Я тоді вперше їхав у потязі на боковій полиці. Місце видалося надзвичайно зручним, бо ти лежиш уздовж вагона. А коли на поперечних полицях — то ніби ставиш йому перепону. А тут — разом з ним. Туди, куди й він. Таке перше хвилеве враження. А друге — вранішнє.

Туалет як туалет. Огидний, але вже звичний. Навіть не звертаєш уваги. Схвилювало, коли вернувся на свою бокову полицю, загорнувся у теплий коц і читав собі Річарда Баха, а в бік туалету попростувала дівчина. Красива-красива дівчина. Не топ-модель, не королева краси, але приємні риси обличчя, які приємно бачити. Гарне тіло, оправлене у зручну одіж (темно-сині джинси, чорний гольф), коротко стрижене темно-русяве або таки чорне волосся. Помірно висока, струнка. Без надлишкових опуклостей — саме в міру. Себто гарна дівчина. То чому б не красива?

І от вона прямує в бік туалету, а я пригадую його огидність, котру перед тим прийняв за належне. Але тут — вона, і я розумію, який це дикий дисонанс. Не можна, щоб такі красиві дівчата ходили до таких огидних туалетів. З цим конче потрібно щось робити: або окремі кабінки, або провідники повинні мати спеціальні кришталеві чи золоті горщики для таких дівчат…

Я замислився на своїй боковій полиці, а вона вже вертається зі свіжовмитим обличчям, з вафельним рушничком у лівій руці, наче б нічого не сталося.

Ще трохи читав Баха, а потім уже не читав, бо дивився крізь вікно на осінні дерева. Звична красива природа, якою милуються споконвіку чи пропускають мимо очей. Мені хотілось милуватись. І третя думка була така, що було б зовсім не зле, якби в потягах час від часу протирали вікна. Бо дивлюся на це листя, яке вже ледве тримається гілок, і бачу наче крізь туман. Справді, можна було б уявляти, що дивлюся крізь туман і все гаразд. Але чим тоді вважати засохлий мушиний послід на склі?

Кілька днів перед тим ішли з Андрієм Олексюком мокрими вечірніми франківськими вулицями, вертаючись домів після перегляду трансляції футбольного матчу. Здається, одна з команд була українською. Здається, вона програла, і ми, вже трохи закосичені, чалапали до зупинки. Хтось із нас почав говорити про осіннє листя.

У тому, що воно падає на землю, — нічого страшного. Всі ми, зрештою, падаємо, нерідко і в болото. Але Андрій зауважив ту мить, коли рвучкий вітер відриває листочок від калюжі, і з нього скапують мутні краплини води, наче сльози…

А ще, жовте осіннє листя під деревами і на деревах. Воно ніколи не говорить, тільки деколи шелестить, даючи нам можливість почути у тому шелесті слова, яких так важко дочекатися від людей. Але можна вигадати, ніби їх промовляють дерева.

Ось потяг уже неподалік столиці. Минули Глеваху. Відразу згадав Лишегу, як він там знайшов під якимось кущиком гранчак. Наче б хтось знав, що він там ітиме, й залишив для нього склянку. Може, у склянці навіть було трохи напою. Півгранчака міцного трунку. Ще тепле шкло, бо зовсім недавно хтось тримав його в руках.