Зараз бутинарів і вовків нема. Відтак, прихід зими став удвічі менш бажаним. Мабуть, тому вона у щоразу скромнішій вдяганці й якась не така, як навіть кілька років тому. На зиму чекають лише діти. Все з тих самих причин, бо зима — це радість, як і всі зміни, що є в природі.
{ головне — не забути лопату }
Якщо дуже не хочеш нічого робити, то не роби. І якщо чогось одного не хочеш — теж не треба. В гонитві за достатком і ситістю ми хибно сформулювали своє ставлення до праці. Відтак помінялися плюс і мінус, тому часто б’є струмом чи стаються замикання, або просто неприємно тліють кабелі.
У такі хороші зими, як тепер, у горах до хати на ніч брали не лише малих телят і ягнят, а й лопату. Вона ночувала в сінях. Сокира під ліжком цілий рік давала певність, що можна при потребі захиститися. Лопата в сінях давала певність, що можна буде вийти з хати і прокласти собі дорогу до криниці, стайні, дровітні.
Недарма й нині по селах свійським тваринам дають імена. Не домашнім — котові й псові, а саме свійським — корові, коневі, поросятам. Старі люди часто люблять говорити з тваринами. Збоку це може видатися дивацтвом чи безглуздям, але якщо поспостерігати довше, то розумієш, що таке спілкування взаємне. Ставлення до тварини не як до звіра, а як до тварі, себто створіння такого, як ти. (В гуцульському діалекті обличчя означується словом твар.) Тому і малих телят, і ягнят брали до хати на холодні ночі.
Коли цар Давид уподобав дружину одного свого воїна і ліг з нею, то потім відправив її чоловіка на війну і наказав командирові війська, аби цього воїна кинули вперед, щоб його вбили. Так він зумів «законно» взяти цю жінку собі в наложниці.
Коли так сталося, до Давида прийшов пророк і розповів, як жили два брати. Один був дуже багатий, а інший — дуже бідний. У багатого було багато овець, а в бідного — лиш одна, яку він любив, як і своїх дітей. Та коли до багатого навернулися гості, він пошкодував свого скоту, а взяв братову овечку і її зарізав для гостей.
Після цієї розповіді Давид скипів, мовляв, того багатого треба покарати. Тоді пророк мовив, що багатий — це сам Давид, коли забрав дружину свого воїна.
Але нам важливе тут сердечне поводження з овечкою, яка була єдиною. Тому й дорожив нею бідний брат. У гонитві за достатком і ситістю ми хибно сформулювали своє ставлення до праці. Воно було добрим, коли сокира лежала під ліжком, а лопата стояла в сінях, бо ти на них покладався, а не вважав лише реманентом. Так і праця не має бути лише зароблянням грошей, які згодом можуть бути витрачені на відпочинок. Адже сама вона може бути відпочинком.
Праця має бути бажанішою за бездіяльність. Роботи треба хотіти. А щоб так сталося, треба, щоб її було обмаль. Або стільки, скільки захочеться. Щоб не було примусу чи необхідності. Тому, якщо дуже не хочеш нічого робити, то не роби. І якщо чогось одного не хочеш — теж не треба.
Найкраща така праця, як прокидання снігу. На неї можна чекати всю весну, літо й осінь і можна не дочекатися. Ця зима дарує таке щастя, коли зранку важко відчинити крайні двері, бо засипало снігом. Головне — звечора не забути лопату.
{ і неможливо не повірити }
Кожного Святого вечора маю святий обов’язок — терти мак. Округлий макогін роздушує маленькі зернини, як грішні душі, й вони пускають молоко на знак покаяння. Коричнева порожниста макітра стає чистилищем, а гарні узори на зовнішніх стінках — ілюстрованим шляхом до життя вічного, бо тільки у раю така краса може статися.
Дуже гарний день надвечір’я Різдва Христового. Немає сонця, тому й нема фляцавки. Та не надто холодно, бо хмарно. Але ввечері мають бути малі колядники, які світитимуть своїми голосами. Так гарно терти мак великим макогоном у затиснутій між колінами макітрі й знати про вечірню коляду, нічне Народження, завтрашню радість.
Так гарно, але так смертно. Вертаємося з батьками з цвинтаря. Пообтрушували з вінків налиплий сніг, помолилися. А бабуся лежить тихенько-глибоченько. А по цвинтарі люди — то там, то там. Сніги обмітають, уквітчують хрести смеречиною, прикрашають дощиком.
Вертаємося втоптаною стежкою. В лице морозно. Чи холодно бабусі? Її ж поховали в тонкому зеленому светрі (кептар з’їла міль). То були останні дні серпня. Бабуся на фотографії у кептарі.
Зі смерком відімкнули світло. На Святвечір. «Хіба по-людськи?» — «Аякже! Розпинати по-людськи». Будемо вечеряти при свічці. На столі пиріжки з повидлом, риба смажена… Мама вже принесла з кухні до хати. Ще ліпить вареники з маком, і сестра помагає. Тато кутає маржину. Я сам у хаті з цими наїдками. А не їв з учорашнього вечора, бо нині не можна. «Але ж чому не можна? Ніхто ж не побачить!» — «Бог побачить». — «Але ж Він нікому не скаже…»