Проте можна просто почитати й спробувати відчути радість від того, що все пішло не так, як планувалося. Бо ж пощо плани? Пливи. А коли не виходить, то розслабся. В хаті тепло. Є кава, чай, їжа. Навіть можна зазирнути в інтернет, щоб перевірити погоду на завтра й написати друзям, що сьогодні не вийде зустрітися.
Дуже добре, що можна писати саме електронного листа чи повідомлення. Бо паперовий буде йти довго. Есемес набирати незручно й дратівливо — мала клавіатура й малий екран. Розмовляти телефоном не дуже люблю, тим більше якщо треба буде повідомляти, що не зможемо зустрітися.
Для повної картини було б добре, щоб і мережі не було. Мовляв, замело село й зустрінемося не раніше березня. Але то було б надто красиво й маловірогідно. Звісно, можна було б спробувати їхати в таку негоду, але кожен у глибині душі мріє опинитися хоч на якийсь час поза всім. Без роботи, без зустрічей, без імпрез. Принаймні в мене глибоко, чи й не дуже, в душі таке бажання чаїться.
Можна вважати, що це різдвяний подарунок. Бо найбільше в цій ситуації дошкуляє те, що поламалися плани. А так — жити можна. І плюс «Стенання плечима» Андрія Жураківського. Теж такий гарний подарунок.
Я давно люблю Жураківського за книжки «К» і «Сателіти». А коли випало познайомитися з батьками й друзями письменника, то виявилося, що Андрій залишив ще багато непублікованих рукописів. Тому найбільше для себе самого я організував видання повного зібрання Андрієвих текстів. І вже півтора року, як книжка вийшла, а я її ще в книжковому варіанті не читав. Бо читання й упорядковування рукописів не рахується. То більше технічна праця.
І невідь-чому кілька місяців тому принагідно завіз цю книжку до цієї хати, нині відірваної від світу. Вона тут непотрібно лежала, аж доки я тепер не взявся за неї знову. Такий класний смак. Насправді, це чудово. Це найбільший різдвяний подарунок, бо за останні робочі часи стало моє світовідчуття доволі прісним. Вчора знічев’я видаляв старі нездалі вірші. Принаймні вчора здавалося, що нездалі. В небуття пішло кілька десятків. А нового жодного не появилося.
І тут ця «різдвяна кутя» Жураківського. Так смачно. В горняті від кави лишилася сама гуща. Але в книжці ще кількасот сторінок. Невже матиму щастя дочитати її на цих святах до кінця?
{ сніги маліють }
У дитинстві сніги завжди більші. Можна собі думати, що так лише здається, бо тоді сам був малим, а сніг — великим. І так навіть було би краще. Бо всі потроху виростаємо і бачимо трохи інакше. Все велике маліє і навпаки. Але сніг справді став меншим. Бо теперішні сусідські діти зовсім інакші поряд з ним, аніж були ми з братами і сестрами в наших дитинствах.
Добре справлявся зі снігом тато. Він прокидав стежини й обабіч них виростали підвищення. Там, де сходилися стежки від кухні і пивниці, підвищення ставало найвищим, а тому найбільш придатним до дальшого будівництва. Ми ще півдня зносили довколишній сніг, а тоді трохи обливали водою і за ніч гора тверділа. Наступного ранку вже можна було робити гаражі для санчат. А часом вдавалися більші печери чи навіть невеличкі тунелі з виходом із протилежного боку. Кілька хвилин навіть можна було посидіти в такій печері і відчути себе у власноруч збудованій хаті.
Так ми робили з молодшою сестрою. А з двоюрідним братом (сином маминої сестри) споруджували будівлі на сусідському городі. І це вже були не печери, а фортеці. Найліпше їх було робити, коли день-два тривала відлига. Тоді сніг ставав вологим і тримався купи. Ми нарізали лопатою умовні цеглини і мурували з них фортецю. Правда, не пригадую, щоб колись ми грались у вже збудованій фортеці. Будівництво займало кілька днів, і коли домуровували останні стіни, то перші вже топилися і розвалювалися. Проте смутку не було, бо суть у процесі.
Крім того, багато каталися на санчатах і лижах. Зараз на тому городі сусід збудував дерев’яну хату, і наші снігові фортеці вже не потрібні. Водночас, і на санчатах ніхто не катається. Хоч іноді сніг таки випадає. Лишилася тільки стежка, якою старші досі бояться ходити, бо там нібито має бути слизько від санчат і лиж. Хоч уже кілька років, як ніхто не падав.
А колись ми їхали наввипередки. Одного разу я приїхав швидше за брата і швидше вернувся назад на гору. Брат гукав, щоб я в жодному разі знову не рушив униз без нього. Вже за кілька хвилин я відчув, як затерпає губа, — внизу брат таки наздогнав. Коли прийшов додому, то батьки теж помітили набряк і сварили брата. Хоч нікому цього не хотілося. Бо мені не хотілося виглядати в очах рідних скривдженим. Батькам було неприємно, що їхню дитину ображають. Братові було неприємно почуватися винним.