Думаю, що якби ненароком впустив книжку з рук, то вона б теж не провалилася. Навіть міг би ступити на лід і, отримавши досвід провалювання до коліна, дістати її сухою. Хіба якісь часточки льоду лишилися б на обкладинці.
А книжка пише: «Я усміхнувся собі / і світові — / і усміхнувся двічі». Це Назар Гончар, який помер в озері. Я ще досі не читав його віршів. А тепер гарно й теж усміхаюся. Малий Данилко тихо спить у візочку. Ми нині разом мали погодувати птахів у водоймі, але про це я мав йому розповісти через кілька років.
Перед тим набрали із джерела кілька пляшок води й рушили додому, бо насправді похід по воду був основною метою. Данилко мені помагає. У нього у візочку є велика сумка, в яку можна класти пляшки з водою й хліб для птахів. А це озеро — я давно хотів про нього написати — як довкола нього бігати.
Коли кілька років тому жив неподалік, то щодня вранці бігав по два кола, дорогою набирав води, щось собі надумував. Тоді я хотів написати про інших людей, які теж бігають. Старші, молодші. За півроку бігання я їх усіх добре знав. Ніколи не розмовляв, бо часто ми бігали назустріч одні одним чи мали різні ритми, обганяючи. Але завжди віталися кивком голови.
Зараз на озерному льоду багато гілляччя. Вітер пообламував його з ближніх дерев, і можна просто піти й назбирати дров, як яблук. Хоча якраз у цю пору яблук нема.
Трохи пройшли й побачили кількох голубів. От вони й стануть у пригоді нам, а ми їм. Погодуємо. Почали підходити, але тут усякі люди їх сполохали, в тому числі й бігуни, яких не знаю. Аж розчарування прийшло, адже хто-хто, а голуби мали б у цій справі виручити.
Он один. Білий і трохи коричневого. Нетиповий такий. І не тікає. Ми одразу порозумілися. Щойно кинув йому дрібку крихт, як налетіло багато голубів. Так, вони всі вичікували, кожен на своїй гілці. А цей — його відправили на «перемовини» з нами. Все погодили. Данилко спить, я кидаю шматки хліба, а ці малі Франциски їх споживають. Мало з рук не хапають наступні шматки.
Наші мішечки від різних кавалків хліба порожні, але крихт на землі ще вдосталь. Ми відходимо, щоб не заважати. Звіддалік ще раз оглядаюсь і бачу, як школяр намагається впіймати голуба, той не дуже дається, але збирає крихти, й школяр таки ловить за крила. Далі чи то лякає, а чи хизується ним перед однокласницями й досить швидко відпускає. Голуб стрімко пірнає в небо. За ним осипається трохи пір’я. За мить уже на даху найближчого будинку.
Він довірився нашому мирному годуванню й трохи постраждав, не втікаючи від іншої людини. Але він і далі буде довірятися. Малий небесний Франциск. Більше ніж двічі.
{ чи варто знімати шапку? }
Якщо хтось заходить до хати, не знявши шапки, то в нас кажуть: зніми, бо в хаті образи (ікони). Як правило, тоді знімають. Себто до культурної поведінки спонукає лише релігійний момент. Тож виходить, що якби не образи, то можна і в шапці сидіти.
А перший момент такий, що ми схиляємося перед атрибутом, зображенням святих. За словами отця Івана Рибарука з Криворівні, не є трагедією, коли ти випадково розбив ікону. Це лише рукотворне зображення святого. Це зображення стає важливим лише від нашого розуміння його святості. Відповідно, ікони інших країн, з традиціями яких ми не знайомі, з легкістю можна прийняти лише за картини. І тут нічого страшного. Ікона стає іконою від нашої віри в її святість. Але розбити образ — це не вбити людину. Бо ікона лише створена людиною. А вже людина — створена Богом. Отже, людина є образом Бога. І якщо в хаті нема ікони, то це не значить, що можна лишатися в шапці. В хаті ж є людина. І якщо ти в кімнаті сам, то й тоді є образ Божий.
Не випадково в одній із заповідей мовиться, що маємо любити ближнього, як самого себе. Себто себе справді треба любити. Але любов до себе — це не задоволення тілесних бажань, а насамперед тілесне гартування, щоб не принизити образ Бога, яким є кожен із нас.
Бути образом Божим дуже важко. Найважче пам’ятати про це на щодень. Найлегше забути про це. Або подумати, що я ще не настільки сильний, аби нести цю відповідальність. Я лишень слабка людина. Я важко працюю, тому хочу смачно поїсти. Я молодий і безтурботний, я хочу погуляти з друзями, випити пива. Я хочу скуштувати це життя.
Глобальний імператив нашого часу — візьми від життя усе. Він варіюється у різних рекламних роликах, книгах, фільмах. І, на перший погляд, у цьому є своя логіка. Я живу у світі. У світі все це є. Це все є для мене. Але важко допускати думку, що все це є не для нашого задоволення, а для нашого випробування. Всі життєві спокуси — глибинні випробування. Можна тримати в рушниках на покутті ікону і в той же час спотворити образ Божий у собі.