Той хліб був найсмачніший, коли тільки з печі. Гарячий і хрусткий. Але бабуся не дозволяла їсти гарячий, бо казала, що тісто може в кишках злипнутися. Просила трохи почекати. Коли буханці трохи вистигали під рушником, то бабуся чи мама відрізали мені смачнючий окраєць і наливали велике горня молока. Досі дуже люблю хліб з молоком.
Я б і зараз ласував хлібом з молоком, але сьогодні п’ятниця — пісний день. Тому доведеться з молоком почекати до завтра. Але можна їсти з компотом. Або самий сухий хліб, як у дитинстві дорогою зі школи. То й їм сухий, бо ліньки йти в пивницю по компот. Ламаю і їм, крихти лишаються на пальцях, пишу цей текст, крихти падають у прогалини між клавішами ноутбука. Нехай і він посмакує.
Неймовірно чудово раптом згадати цей смак. Добре, що я зараз удома і все гаразд. А якось трапилося, що перебував у Франківську і перед самим сном до мене звідкись долинув запах свіжоспеченого хліба. Звісно, нізвідки він долинути не міг. Бо була зима, вікна і двері щільно зачинені. Стіни, хоч і тонкі, але не діряві. Тоді я вирішив якомога швидше заснути, щоб наснилося ще й молоко до хліба, і як я їх споживаю.
Але найбільший хлібний рай настав, коли мама влаштувалася працювати у сільську пекарню. Її якраз відкрили заможні сусіди. Мама, тета Анна і ще кілька інших сусідів працювали там пекарями. Це був дуже гарний час. Коли була мамина зміна, ми з сестрою носили по черзі мамі молоко до хліба, а мама нам тоді давала свіжий батон, чи калач, чи таки хліб додому до молока.
Окрім зарплати від виробітку, пекарям належалося ще по три пекарські вироби. Це тривало кілька років. І гарно було. Але зміна тривала з-перед вечора до передобіддя наступного дня. Все-таки нічна робота у приміщенні з кількома електричними печами була непростою. Згодом мама роботу покинула. Прийшли працювати інші сусіди.
Але й зараз там хліб смачний-смачний. До звичайного борошна додають кукурудзяної крупи, і такого хліба взагалі ніде нема. А позаяк я вдома не найчастіший гість, то смак аж ніяк не приїдається. І хоч у новій великій хаті вже є піч для хліба, але здебільшого купуємо на пекарні — зовсім близько і на щодень свіжий. Лиш на свята — чи Великодні, чи Різдвяні — мама випікає паски, калачі, струцні, завиваники вдома. А як згадаю зозульки на кукуци, то слина в роті збирається. Кукуци — це дарунки, по які ходять малі-малі діти до сусідів у Страсний четвер. Окрім булочок-зозульок, дітям дарують ще й писанки, шоколадки, яблука, іграшки зі словами: «Най Бог прийме перед чиєїсь душі». Чиєї саме — називається конкретно. Це, переважно, померлі родичі. Дарунок дитині, певне, мав би якось спокутувати гріхи померлого, якщо такі були. А як ні, то дітям усе одно радість. І мама завжди напередодні Страсного четверга випікала булочки у формі зозульок. І добре, що я тоді був малий і мама дозволяла мені у страсний тиждень скоромну булочку (в тісто додавали масло і яйця) смакувати з молоком.
{ коли вже не хотітиметься спати }
Є такі речі, які приходять уже тоді, коли їх зовсім не конче. Більше того, вони приходять тільки тоді. Мовляв — маєш: усе можливо, та лише зараз. Раніше це не могло ніяк статися, бо раніше ставалося щось інше. Такий собі умовний, але непорушний розклад. Звісно, можна пробувати його не дотримуватися. Та все одно нічого не вийде.
Віднедавна радіо, де я працюю, почало виходити в FM-форматі, і частина працівників, серед них і я, залучена до ведення прямих ефірів. Цей час поділено на дві зміни. Я працюю в першій, і треба виходити доволі рано, обриваючи цукор сну і потім ще довго позіхаючи. Одного з таких ранків моя співведуча висловилась якось так, що добре було б могти зранку не позіхати.
І я тут-таки погодився, бо ж справді було б добре. Але потім подумав, що аби так сталося, треба, щоб нам було по 60–70 років. Адже в такому молодому віці, як ми зараз, годі не хотіти зранку спати. І, може, не лише тому, що допізна не випадає лягти, а тому, що організм потребує. Себто є речі, яких нам не уникнути.
Ще часом є так, що бажається коротко спати, бо є багато всіляких справ. Вони заполонюють весь час, і ти вже не знаєш, як встигнути. Якесь навчання, якась робота, а найбільше — якийсь відпочинок. Але в такому насиченні вже й відпочинок не є таким. Бо ти дивишся на годинник і думаєш, що скоро треба знову за щось братися. І, може, навіть жалієш часу, який тратиться на сон. Адже стільки ще можна б зробити!