Позавчора я робив ксерокопію в якомусь комп’ютерному клубі. Трохи була черга. А черги — о, кайф — час, який ніби марнуєш, але водночас вони легітимізують думання в час роботи. Крім того, я розглядав приміщення й побачив приклеєні на стіні роздруківки. На одній писало, що в кінці зміни адміністратор має протерти столи й перезавантажити комп’ютери. А ще на одній — що ніколи людина не отримає вищої винагороди, якщо не робить більше, ніж від неї очікують.
Відповідно, система хотіла більше, ніж давала. А дзуськи!
Є певні залежності, які дуже вадять деяким професіям. Недавно Оксану зацікавило, чи в працівників АЗС на співбесідах запитують про паління? І якщо курця візьмуть, як непросто йому має працюватися? Думання — теж така залежність, але для здоров’я вона не шкідлива.
Часто може мучити пересторога. От я хочу думати. Робота чи ще якесь заняття не дають мені це робити сповна. Я б кинув цю роботу, але треба на щось жити. Треба якось жити. І тоді людина продовжує якось жити, поступово притуплюючи в собі бажання думати. А згодом і здатність. Курити теж кидають.
Але ні — якщо ти вже щось собі думаєш і це для тебе важливо, то не варто лякатися. Раз думаєш, то щось придумаєш. Може, це й має бути твоїм основним заняттям. Бо чай є в горняті. Не хочеться обпектись. Але ж ні, він уже майже холодний. Його можна пити великими ковтками. Відчувати трохи гіркоти. Ніч без сну інакшою не буває. Цукор буде з першим сном. Але не раніше, ніж останній ковток чаю.
{ радість дня }
Шматочок твердого сиру і кава. Шоста ранку. Раніше за сонце. Хоча кілька днів тому, коли я їхав у поїзді і прокинувся щойно по четвертій, то вже можна було читати. Прочитав десять сторінок і знову заснув. Хоч день уже був. І теж раніше за сонце.
Зараз воно сходить. Мені на п’ятому поверсі вже видно перші промені, а нижні поверхи ще не скоро побачать. Не раніше, ніж хвилин за п’ятнадцять. Але вже день. Гучно співають птахи. Радість. Бо світло.
А вчора в метро всі такі сонні, ніби ще не побачили, що день настав. І чоловік у сірій куртці. І пані в макіяжі..
Он той товстун, схожий на відомого актора, взагалі спить. Лише інший товстун, який не схожий, сидить приречено, а тому спокійно.
І ніхто з них не радіє новому дню. А то вже була десь пів на сьому. Та що новому дню? Навіть ось цій дівчині, яка сидить майже навпроти мене. Вона гарна. То хіба не привід порадіти, що така красива панна спустилася разом з нами в метро і їде в одному вагоні? Наче б саме сонце сиділо на одній із лавок. А ні — треба сидіти з опущеними кутиками вуст і нудити світом, бо, бачте, не вдалося добре виспатися.
Звісно, сон — це гарно. Але ще не все. І коли ночі вже нема, то можна спокійно не спати. Як оце я зараз. А позаяк усі решта сплять, то ми собі мирно балакаємо з пташками.
Хто мусив, поїхали на роботу чи ще кудись, а я собі — по вулиці. Свіжо. І об’ємно. Мій чудовий світ із світанком, світлом.
Розумію, що цьому всьому можна не дивуватись. Але можна милуватись. Також може видаватися, що коли бачити світанок часто, він уже так не вражає.
Але мій тато дуже любить вставати рано. По-перше, тому що багато встигається зробити. Хоч мені здається, що це лише привід, щоб таки бачити світанки. Бути їхнім нібито мимовільним свідком. Бо якось кумедно, аби вусатий сільський чоловік вставав удосвіта дивитися на схід сонця.
А от прокинутися до роботи — вихід. І, крім того, робота робиться. Причому багато, бо прохолодно, на відміну від спеки середодня, коли опосідає млявість.
Якось, як я ще ходив до школи, але вже була добра весна, ми з татом встали десь о третій ранку й погнали теличку на пашу в сусіднє село. Корову так далеко не поженеш, бо треба щодня доїти і щодня треба молока. Тому тримається поряд. А теличку можна. Відправив у кінці травня, і можна забрати аж восени.
Йти не так далеко — години три в Шипіт у присілок Пантириш. Там велика толока в татового приятеля Лук’яна. А ще в нього дружина і багато дітей. А ще дві баби. Одна — мама, а інша — баба. Але обидві однаково старі. Тепер, здається, вже повмирали. Але тоді ще були.
І ми з татом так остро сходили туди й назад, що я встиг на дев’яту до школи. Та коли вже йшов на перший урок, то відчуття дня було зовсім інше. Здавалось, я вже так багато його прожив. І справді, я вже жив, а не спав від третьої години. І це лише ранок, і ще купа дня попереду.
Зараз мені теж буде кумедно казати, що пішов гуляти, аби побачити світанок і порозмовляти з пташками. Насправді я ж із ними не розмовляю. Хіба подумки. А от варіант, що пішов на базарчик поблизу купити свіжих овочів, цілком прийнятний. Запитання лиш в тому, чому я так довго йду, якщо він поблизу?