І коли в цей вечірній час усе було так майже досконало, я думав, чого ще бракує. Тоді набрав твій номер, обіпершись на косу, і слухав твій голос із далекого міста. Лише тебе не вистачало цим горам і цій траві. І мені.
Раптом почало хмаритися і десь вдалині гуркотіти. А вже за кілька хвилин небо розтинали граційні блискавки. Я спілкувався з тобою в горах і розумів, що ввімкнений телефон притягує блискавку. Але зовсім не було страшно умерти з цими горами і з твоїм голосом. Хвилювало лиш те, що як піде дощ, то змокне трава, якої вже встиг трохи накосити. А згори бабуся гукала, щоб уже йшов до хати, бо ніч. Було дуже зворушливо, коли бабуся наводила аргументи, чому я мав лишати працю. Бо вона не вмикає ввечері світла. І не тому, що жаліє електрики, а тому, що як сонце лягає спати, то й люди мають лягати. Вночі йшов дощ. Бабуся сказала, що не варто хвилюватися, бо «Хто намочит, Той і вісушит».
Прокинулися ми також одразу, як почало світати. Трохи говорили, а вже о шостій ранку я знову пішов косити. Дощ перестав і сходило сонце. За якийсь час прийшов з Брустурів тато. Ми ще довго косили, аж доки не лягла у валки вся трава на татовій пайці.
{ сіно }
Сіно таке хистке і таке добре. Воно може бути золоте, а може бути сіре. Тоді мама називає його зеленим. А тато каже, що треба складати в оборозі при дощаній стіні з щілинами, щоб вітер досушив. І не толочити, щоб не затхнулося.
За день трава може висохнути лиш як дуже спекотна погода або коли кошено пізно (наприклад, у серпні) і вона вже досить висохла в землі. А переважно треба складати в остриви чи в пласкєнки. Острива — це молода смерека-сушиця, якій щось не дало рости. Вона на пні висохла, втратила хвою і стала легкою. Тоді її спилюють і відрізають верх. Залежно від товщини (оптимально — як рука вище ліктя) висота складає від двох до двох з половиною метрів. Найважливіше, щоб на остриві були рясні рівномірні гілки. Їх зрізують, але не повністю, лишаючи чопи приблизно по двадцять п’ять сантиметрів. Якраз на чопах і тримається сіно. Коли його накидати, то острива вже не просто острива, а копиця.
Вміти кидати остриви не так складно, але треба вміти. Рівномірними пластами сіна обкладати остриву навколо знизу вгору. Ще копиці можуть бути тонкі й товсті. Якщо сіно вже доволі сухе, то його кидають великими пластами. За кілька днів дійде — і одразу в оборіг. А якщо сіно сире, то кидають тонкі копиці, щоб добре просохли.
З такої властивості копиць за радянських часів була користь. Бо люди косили на своїх городах, а мусили здавати сіно в колгосп. Дідо з бабою теж.
Після важкого трудового дня на полозі (бо щойно скошена трава називається «поліг») приходив чоловік від колгоспу і рахував, скільки накидано копиць. Аби потім стільки ж забрати. То баба з дідом мусили хитрувати. Не дивилися — сире чи не сире, а таки туго складали сіно у товсті копиці. Відтак серед ночі вставали і йшли красти самі в себе. Розбирали копиці в місячному світлі, а потім знову складали, але вже тоненькі. А сіно, яке лишалося, забирали в оборіг і складали попри стіну. Бо ж свою корову теж треба чимось годувати в зимі.
Пласкєнка — мала копичка без остриви. Назва походить від слова «пласт», бо теж викладається пластами. Але в гуцульському діалекті перед м’якими і пом’якшеними звуками у вимові «т» перетворюється на «к». Тому так. У пласкєнки часто складають отаву, якщо їй лишилося небагато, щоб досохнути. Наступного дня її ще розтрушують, як спаде роса, дають кілька годин провіятися і закидають в оборіг.
Пласкєнки наймиліші. Під ними можна спати. Або й на них. Вони виглядають такими пухнастими, як овечата.
Ще є один спосіб скиртування сіна — це може бути й шестиметрова пряма жердка, яку вертикально закріплюють у землі, довкола встеляють гілля, щоб сіно не лежало на землі і не гнило знизу, а тоді накладають сіно, старанно втолочуючи, щоб міцно трималося. Така гігантська копиця називається просто «сіно».
Такі «сіна» стоять усю зиму. Їх громадять переважно на віддалених від хат полях, де нема оборогів. Бо як маржини є багато, то й сіна треба багато. А як оборіг малий, то все не помістить. Тому спочатку годують корову сіном, що в оборозі біля хати. А коли серед зими чи під весну закінчується, то йдуть на дальші поля і звідти везуть саньми.