Над плесом ставу сонні трави,
Татарське зілля, плач лілей, —
І голос милий та лукавий
Напівзакоханих дітей.
«Дотліває вечір. Огник догорає...»
Дотліває вечір. Огник догорає.
Трубить ріг. Утихло гавкання собак.
Вітер засипає. На поля безкраї
Тіні одкидає золотий байрак.
Круг огню ясного ми зійшлися в коло.
Плине мова, ніби по воді листки.
Підніма спрокволу ніч таємне чоло.
Тишина навколо. В тишині — зірки.
«Дні ясності, дні бабиного літа,..»
Дні ясності, дні бабиного літа,
Передмандрівне гуртування птиць;
Прозора тиша, сріблом оповита;
Глибокий погляд дальніх таємниць.
В душі сліпа тривога весняна,
Отрутні мрії та отрутні квіти, —
І спогадом нежданим вирина
День ясності, день бабиного літа.
«Пройшло, проглянуло, майнуло...»
Пройшло, проглянуло, майнуло
На сонці білим рукавом,
І серце болем стрепенуло,
І дивним подихом війнуло
Над неостуженим чолом.
Без імені і без обличчя,
Як тінь од хмар, як відблиск мрій,
Пробігла хвиля таємнича
В душі моїй.
Ні, це не ти! Та може бути,
Що в цій красі болючих змін
Є сон про тебе півзабутий,
Квіток невидимих отрути,
Церков незримих дальній дзвін.
«Крапивка на ставу цвіте і пахне,..»
Крапивка на ставу цвіте і пахне,
Мигдалі й мед розточуючи звільна.
Забуте вчора і брудне, і жахне,
За поплавцем слідкують очі пильно.
Стежки узенькі і жита високі,
І вихорці над ними пил здіймають.
Отак собі пролинуть, друже, роки...
Нехай минають!
Ходи собі шумливими шляхами,
Гукай, кричи, роби акторські жести, —
А я б хотів у тиші, над удками
Своє життя непроданим донести.
«Меди та пахощі живиці...»
Вертоград моей сестры...
Меди та пахощі живиці.
Цвіте прозорий вертоград
Край непорочної світлиці,
Де Божий сад Марії сниться
І кедрів патріарший ряд.
Минає дощ, і сніг, і град,
І темних бур зловісні птиці, —
І жертов дольніх аромат,
І співів молитовний лад
У цвіті білому таїться.
Ні міді, ні мечів, ні криці!
Далека смерть, забутий яд!
Дзвенить відро в ясній криниці,
І в тихім куриві живиці
Цвіте прозорий вертоград.
«Коріння дуб розкинув узлувате,..»
Коріння дуб розкинув узлувате,
Спокійним віттям захищає дім.
Спиниться б, вороного прив’язати
І помолитись образам святим!
Шлях пролягає, ніби річка жовта,
Що не одбила неба й берегів.
Дуби, дуби! Хоч ви душі промовте,
Одмовте на несказаний порив!
Гніздо звивають ластівки під дахом,
У пущі виє темноокий звір...
І серцю сниться, ніби цим же шляхом
Айвенго їхав на гучний турнір.
«Буває день: в запоні попелястій...»
Буває день: в запоні попелястій
Гаї й сади. Заплакане вікно.
Але душа — як підліток у рясті,
Як молоде вино.
Впрягає коней в жовту колісницю,
Немов Ахілл дзвенить струнким бичем,
І діл буденних розбива в’язницю
Осяяним мечем.
І виїжджає в степ. Басують коні,
У небі блискавки горить зигзаг, —
І військо розцвіта на оболоні,
Неначе повний мак.
«Я молодий і чистий,..»
Я молодий і чистий,
Як вічність, молодий.
Дорога колосиста
Звивається, мов змій.
Верби зелена гілка,
Як пальмове гілля.
Співає перепілка.
Пручається земля.