«Лягла зима. Завіяло дороги...»
Лягла зима. Завіяло дороги.
Тремтять хати від холоду. Клуні
Ховають жито, миршаве і вбоге.
Мороз — погрози пише на вікні.
О, бідний той, хто крізь завої сині
Іде самотньо, мовчки, без мети:
Лише гуртом і пущі, і пустині
З піснями, з гуком можна перейти.
І в час, як білі пави ронять пір’я
На тишу сіл, на хорі городи,
Виходжу на засніжене подвір’я —
І раптом стану юний і радий.
Бо по дорозі, з бідними саквами
Та з міццю думки, волі і руки
Несхиблено, непереможно, прямо
У дальню даль простують юнаки.
Колись шукали істин Піфагори
І для жерців горів огонь наук, —
Тепер всесвітні перелоги оре
У вбогу свитку вдягнений селюк.
Він дасть землі, Микула новочасний,
Незнану міць — і процвіте земля,
І стане лан — як стан злотопоясний,
І нові вруна випестить рілля.
Ідуть і йдуть... А на порозі мати
Залатаним махнула рукавом...
І пада сніг лапатий, волохатий
Спокійно й величаво над селом.
«Осінній холодок над спраглою землею...»
Осінній холодок над спраглою землею
Шатро гаптоване широко розіп’яв.
І з рук його падуть, як з рога Амальтеї,
Плоди, налиті вщерть, і довгі пасма трав.
О груди, радістю осінньою налиті,
Прозоросте думок і сило синіх жил!
Як сонце, перейти хотів би я по світі,
Щоб з усміхом зайти за мідний небосхил.
Хто зна, чи вславлюсь я ділами голосними,
Чи блискавицею проріжу далеч літ, —
Та любо вірити, що знов земля цвістиме,
І новий плід зачне, і вродить новий плід!
«Студений вітер б’є в холодні вікна,..»
Студений вітер б’є в холодні вікна,
І олов’яний важко дише став.
Так, знов душа замерзне, знов одвикне
Од радісного колихання трав.
І на снігах паперу дивна повість
Свою мережку вирізьбить ясну
Про молодості легку випадковість
І старості сувору сивину.
О мужній вітре, вчителю єдиний!
Достиглий овоч струшуючи з віт,
Ти вчиш любити все, що перемінне
І що незмінне, як незмінний світ.
«Коли дзвенять черешні...»
Коли дзвенять черешні
В медовому цвіту,
Узори нетутешні
Із цвіту я плету.
І щось бадьоре сниться —
А може, то ява, —
Немов лице в криниці
Чудовно ожива.
Земля тремтить у млості
І ронить пелюстки,
І невідомі гості
Злітаються в садки.
І думка стала словом,
І в поглядах — пісні,
Коли в цвіту медовім
Черешні запашні.
Подвійна лірика
Упали білорунні хвилі,
Замовкло море. На піску
Ліг жовтий шум. Вітрила білі
Не мчали в далечінь хистку.
І ти промовила: чудесно
На світі жить! (Зовсім Олесь!) —
А я згадав про синю Десну,
Що там — на Україні — десь —
Коріння миє верболозам,
Дітей підгойдує брудних,
І мудрим присипляє розум,
На ум навчаючи дурних,
І ластівок, що день серпневий
Мандрівне краяли крильми,
І вечір радісно-рожевий
З напівзнайомими людьми.
А море склилося. Дельфіни
Не грали. Тільки погляд твій
Та жовто-білі брижі піни
Нагадували буревій.
«Як ліс, як щогли сміливих флотилій,..»
Як ліс, як щогли сміливих флотилій,
Знялися руки в темряві глухій.
Чи ж сила є, щоб цій безмежній силі
Сказати: стій?
В безкровні жили наші дайте крові
І тіло вбоге сонцем обпаліть!
Хай буде синь, хай буде спів сосновий
І золота мережка верховіть!
Це перший день творіння! Перший розум
І перше слово! Перший квіт і звір!
Радійте, груди, грозам і морозам!
Людино, людям вір!