Чи має право талановита людина займатися дурницями, розтрачувати себе на абищиці? Я вважаю, що це злочин перед суспільством, за який, на жаль, нема відповідної статті навіть у новому Карному кодексі. Атож, я так вважаю!
А в Михайла Кагарлицького - безперечний талант винахідника. У мене досить досвіду - і керівника, і вченого, - щоб твердити це з усією рішучістю. Адже саме Кагарлицькому належить ідея нової сівалки. Це він удосконалив електропилу Ф-6. Нарешті, це він придумав впливати радіошумами на лісових шкідників так, щоб тлумити їхнє розмноження. За цю його роботу нагороджено орденом наш інститут. І мене як керівника, звичайно, не забули. А що?.. Ах, мені почулося. Тоді вибачте.
Ми вже звикли, що Михайло Кагарлицький бодай раз у рік народжує нову ідею. Ми самовіддано згодилися бути для нього та його ідей акушерами, годувальниками, повитухами. Більше того, в наших перспективних планах ми з надією, що переходить у певність, залишали місце (та фінанси) для втілення в матеріал його ідей. Тому завжди можемо розраховувати на нього, як на курку, що несе золоті яйця. Повторюю, ми дуже звикли надіятися на нього, і він просто не мав права ошукувати нашу довірливу повагу.
Одначе близько року тому я помітив, що його запал вигадника й експериментатора гасне. Він став маломовним, на засіданнях відмовчувався, замикався в собі. У чому річ? Звичайно, ми занепокоїлись - і за нього теж...
Я перевів Кагарлицького на посаду старшого наукового співробітника, хоч він іще не захистився. Видав йому зразу дві незаслужені премії, намагаючись викликати думки про повернення боргу.
Не допомогло.
На планівках ми спеціально створювали дискусійні моменти, активно втягуючи Михайла в їхні вири. Ми сподівалися, що, захлинаючись у суперечках, борсаючись у пучині нерозв’язаних питань, він піднатужиться і народить нову ідею, на яку ми всі чекаємо з такою нетерплячістю і з таким обожнюванням.
Але всі наші зусилля були марні.
Тоді я викликав його до себе на щиру розмову з заздалегідь відпрацьованим, повним і точним набором дозованого співчуття й ласкавого докору.
Я дивився на нього з сумною батьківською усмішкою і питав:
- Чи. знаєте ви, як люблять вас у колективі? Він звів рідкі, майже невидимі брови над близько посадженими до перенісся очима й наївно поцікавився:
- Ви справді так вважаєте?
- Як же я можу думати інакше? - ще ласкавіше всміхнувся я. - Як же інакше можна пояснити доброзичливу критику на вашу адресу й поважливу вимогливість? Кому багато дано, з того багато й вимагають. Із кого ж, як не з вас?.. Ваш талант визнають у нас усі працівники, доказом цього є бодай пильна увага до ваших чеснот і до всього, що заважає виявитися їм сповна.
- Я чомусь думав інакше, - признався він.
- А висунення вас у первинний комітет ДТСААФ? - я намагався випромінювати саму лише приязнь і не допускати навіть у підсвідомості роздратування проти цього впертюха, який не розумів, що в нашому колективі все робиться для його ж користі. - А премії нарешті?!
- Так, премії... - мусив визнати він.
- От, власне, премії. Визнання заслуг, сказати б, і аванс на майбутнє.
- Оце ви даремно. Майбутнє туманне... Я не зрозумів, чи дозволяє він собі іронізувати на мою адресу, чи просто розмірковує вголос. Але це не так важливо. Куди важливіше було те, що він признався у своєму гріху:
- Бачте, мене останнім часом буквально захопили ці... ці...
Він затнувся, підозріло дивлячись на мене. Я щосили намагався виказувати доброзичливість, змішану з розумінням. І він вичавив-таки з себе, ніби з висохлого тюбика:
- ...Ці... НЛО...
Господи, твоя воля! І його захопила ця пошесть, цей вихор “летючого посуду”.
Я недбало всміхнувся і махнув рукою:
- Пройде, як кір.
Він дозволив собі заперечно похитати головою:
- Це серйозно.
І Тут я, звичайно, не міг стриматися:
- Отже, і вас заразив цей бум із “тарілками”, вирлоокими чужопланетянами, стародавніми космодромами в пустелі й усілякими іншими вигадками новітніх скоробрехів, мюнхгаузенів-бізнесменів?! Чи знаєте ви, скільки повідомлень про такі “чудеса” виявляється відвертою брехнею, в кращому разі - обманом зору? - Я підніс руку з витягнутим указівним пальцем, і мені пощастило цілком заволодіти його увагою. - Ви не гірше від мене знаєте, що ліси - це зелені легені нашої планети. Й ці “легені” в наш час поточено кавернами позапланових порубів, навалою шкідників, уражено отрутами, відходами промислових підприємств. Це не вигадані проблеми, а НЕВІДКЛАДНІ, від розв’язання яких залежить здоров’я всіх людей...
Він знову кивнув ствердно.
- Саме цими проблемами займається наш інститут, ми з вами.
Ще кивок.
- Ага, зволите підтверджувати? Ви все це знаєте? І водночас ви, кого ми вважаємо за одного з найнадійніших бійців лісового фронту, ганебно дезертируєте з бойовиська в царину туманної фантастики. Ще б пак, там легше і не така відповідальність. Там нема планів і стислих термінів. Там тільки марні дискусії, що приваблюють нервових молодичок та неуків. Вони слухатимуть вас із роззявленими ротами, як пророка. Це вам імпонує?
Він спробував оборонятися:
- Але є частина спостережень, яких не можна пояснити ні брехнею, ні оптичним обманом, ні природними явищами.
- Який відсоток це становить? - ядуче поцікавився я.
- Невеликий... ну, зовсім невеликий... Але є все-таки!..
І я зрозумів, що одним словом його не проймеш.
Мій заступник підказав мені “хід королевою”. Ми побалакали з нареченою Кагарлицького Тетянкою, яскраво змалювали їй перспективи Михайлового зростання на науковому полі й пов’язані з цим основи майбутнього родинного добробуту, якщо тільки він буде серйозно трудитися, викине з голови “тарілки” й візьметься за справу.
Тетянка розмовляла з Михайлом, внаслідок того вони посварилися і тижня півтора не розмовляли одне з одним.
Потім ми вдалися до звичайного “ходу конем”: накреслили терміни захисту його дисертації, пришвидшили темпи робіт його лабораторії, дали їй відповідальне завдання.
Не допомогло.
Далі був “шах”. Я позбавив його премії й чергової поїздки на симпозіум. Він зніс це зі стоїчною покірністю. Навіть сказав мені, вперши кудись невидющий погляд:
- Либонь, ви маєте рацію... з вашого погляду...
- Аз вашого? - вибухнув я. - Тонни паперу в усьому світі витрачено на описання всіх цих дурниць. тонни паперу, який ми не встигаємо вирощувати.
- Так, так, - кинув він, і це його “непротивленство” злостило мене ще дужче.
- Нам потрібні нові калькулятори, а чим ви займаєтесь?
- Бачите, - сором’язливо всміхнувся він. - Я намагаюся сконструювати приймача-передавача з локаторним щупом для спілкування з чужопланетянами.
- Таж їх шукають багато років, і марно. Ніяких слідів, про які можна б із певністю сказати, що це сліди чужопланетян. Маячня, містифікація, міражі!
- Може, й так, - покірно відповів він, але в голосі його виразно пробивалися нотки ледь помітної впертості, здатної протистояти найлютішому натискові. - А може, інакше...
- Що інакше? Скільки ще накажете шукати їх? Тратити сили й кошти на дурниці, тимчасом як стільки людей на земній кулі голодує, стільки лишається без даху. Ви забуваєте про обов’язок ученого, громадянина! Адже їх нема - ваших чужопланетян, ваших “зелених чоловічків”! Нема їх зовсім, ясно вам?
Господи, врозуми його, це ж так очевидно й просто!
- Може, й так...
...Чужопланетянин задоволене відкинувся на спинку сидіння і востаннє перед тим, як почати підсумкову передачу, проглянув таблиці й графіки.
Либонь, його місія тут виконана. З допомогою зондів він зібрав багатющу інформацію про цю зелено-голубу планету класу “А”. Нарешті він знайшов те, що потрібно Великому Диктаторові. Незабаром справдяться віщі слова. “Ми знищили понад половину людності у війні. Що ж, не шкодуватимемо за полеглими. Зате вижили найдужчі, найкращі. Ми занапастили свою планету й зробили її непридатною для життя, але в нас зосталися космічні кораблі. І ми знайдемо інший, ще не занапащений космічний об’єкт. Ми завоюємо його й розселимося, заклавши нову імперію”.