Не спав ще й горбань Сю. Він умостився біля письмового столу й друкував, друкував безперестанку довгі нескінченні сторінки, — очевидно, кореспонденцію своїх патронів. Коли він почув, що місіс Ліліан повернулася з своєї прогулянки, він замкнув свою машинку і взявся до пера. На клаптику паперу з готельного блокнота він написав кілька рядків — навмисне зміненим і покаліченим письмом — і не підписав своїм прізвищем.
Хвилин з двадцять він ще ходив туди й назад по своїй кімнаті, не наважуючися зробити з цією запискою те, що йому було треба з нею зробити. Він перечитав її кілька разів, і руки йому при тому злегка тремтіли.
Нарешті старий горбань Сю наважився. Він відчинив двері й вийшов до коридора. На порозі він зняв черевики й пішов у самих шкарпетках по холодних мозаїчних плитах.
Як гімназист п’ятого класу на своєму першому любовному побаченні, горбань Сю перелякано скрадався коридором. Кожні три кроки він спинявся, глибоко зітхав і прислухався. Аркушик з готельного блокнота він тримав, міцно притиснувши до грудей.
Перед дверима місіс Ліліан Альберт Сю спинився. Тут, за поворотом коридора, були сутінки, і серце Альбертові Сю колотилося спокійніше: сутінки заспокоювали його. Озирнувшись ще раз, як недійшлий злочинець, він нахилився до землі й тихо просунув свою записку під двері у вузьку щілину. Потім Альбіт Сю зірвався і, як меткий хлопець, майнув коридором до себе. Він гучно грюкнув дверима й нарешті спокійно передихнув.
Готель спав. Спали 3 сер О, посапуючи й тихо мріючи про могутність Британської імперії. Спав Нен-Сагор, щасливий опинитися знову на батьківщині. Спали Думбадзе з Коломійцем, трохи непокоячись у сні недозволеним своїм вчинком. Спала вже й місіс Ліліан, утомившись після своєї прогулянки розбурканим містом.
Не спав тільки Альберт Сю. Він знову сів до своєї машинки й стукав, стукав на ній — очевидно, марудну кореспонденцію своїх трьох патронів.
Завтра військовий аероплан має перенести його, старого клерка Королівського медичного товариства, разом з усіма через всю Індію, навскоси через усю країну розбурканого народу. Лани і згір’я простилатимуться під його ногами, міста й селища поставатимуть з-за обріїв. 319 046 580 чоловік населення п’ятнадцяти англійських провінцій та п’ятисот шістдесяти двох тубільних держав, можливо, зведуть голови догори й проводитимуть поглядом його аероплан.
Альберт Сю зітхнув і заснув.
…А літак лине й лине на північ — через Бомбей, Хандеш, Гунджбрат, через Раджпутан, через Тар, через цілий Пенджаб, минає бурхливу революційну столицю північного Пенджабу — на червону дошку революції вписаний Пешавар, — минає, бо боїться, і все лине туди, до’військового аеродрому в цьому обивательсько-незначному містечку Мардан, але такому важливому для англійського мілітаризму тут, на самісінькому кордоні привабного англійському окові Афганістану, всього за якихось сто кілометрів від куди важливіших територій — від південних кордонів радянських земель…
Літак минає простори розбурканої революцією країни, лине в тихий оазис індійського знахаря, що обіцяє світові оновлений світ, він бачить уже широкий плац Марданського аеродрому — широкий озброєний плац, майбутню базу повітряно-військових операцій англійського мілітаризму в його вимріяному імперіалістичному наскокові на Країну Рад.
Пильнуй, Індіє! Радянський Союзе, будь напоготові!
Нарешті авто рушило. 3 сер О замотали свої шарфи.
Марданський аеродром лишився позаду. Позаду лишилися й військові казарми, позаду лишилися й нужденні халупки кашмірських вівчарів. Автобус з Нурі не був прудкий, але двадцять кілометрів на годину не були й для нього рекордом.
— Чи далеко нам їхати машиною? — поцікавився сер Овен Прайс.
— О ні, сер, тільки тридцять кілометрів, — відповів Яма.
Індієць Яма зустрів подорожніх разом із цією машиною, призначеною перевозити від урядової автостанції Мардан до Нурі хворих до Нен-Сагорового санаторію. Поява Ями біля авто дещо злякала першої хвилини сера Прайса і його товаришів. Яма, всупереч пересічному індійському типові, був рідкісний велетень, мало не два метри на зріст, його смугляста, майже чорна шкіра якнайбільше пасувала до таких могутніх форм. Високий, стрункий і молодий, він стояв біля авто, як символ могутності країни, як емблема її потенціальних здатностей.
Тепер у машині, зайнявши місце за шофером, він заслоняв подорожнім цілий світ своєю широкою спиною. Це знову було як символ: індійська спина застувала очі англійським мілордам.
— Мій найперший асистент, — представив Яму Нен-Сагор.
— Тридцять кілометрів? — злякалися всі троє ескулапів. — І ви кажете, що недалеко!
— Я так гадав, — посміхнувся темношкірий велетень, — ми тут звикли не зважати на таку відстань, як десяток кілометрів.
— Майте на увазі, - додав Нен-Сагор, — що ми маємо їхати зовсім дикою країною: від Мардана до Нурі немає й одного населеного пункту, тільки дикі чагарники, скелі та табуни диких сарн.
Сер Освальд Кеммері сполохано заметушився:
— Але тут безпечно? Ми не потрапимо на цих… на бандитів?
Яма весело посміхнувся:
— О сер, що ж їм тут робити? Ці, як ви кажете, бандити, є там, де є з ким воювати. А тут англійців не густо, отже й… бандитів тут нема. Ці тридцять кілометрів абсолютна пустеля, а далі вже починаються нурійські заселення.
— В Нурі багато живе людей? — поцікавився Думбадзе.
— Постійних жителів до півтисячі та ще хворих з триста чоловік.
Авто в’їхало в чагарники. Рівнина кінчалася. Чимраз частіше траплялися піщані пагорби та уламки каміння. На півночі силуети гір наблизилися й змінили колір — з синьо-білих вони стали сірі й жовтуваті. Дорога пішла поволі вгору. Більші чи менші дюни то там, то тут перетинали путь і примушували дорогу звертати й в’юнитися. Дюни стояли голі й похмурі, тільки південні схили їх поросли рідко колючками і реп’яхами.
3 сер О боязко поглядали на сторони. Їм уже уявлялося, що з-за кожної чергової дюни має вискочити повстанський загін.
— Нам треба перевалити через це гірське пасмо, — .сказав Яма до Коломійця. — Ви бачите отой масив, такий подібний контурами до шолома англійського солдата?
— Отой, що здіймається над усі? Отой найвищий?
— Так. Він стоїть позад усього пасма, ми дістанемось до нього ущелиною. В його короні, в гірській полонині, і залягає Нурі.
— Всередині гори?
— Приблизно. Це старий кратер, погаслий ще не за нашої ери.
Що ближче до гір, то дужчав вітер, здіймаючи великі хмари пороху з дороги. Але дюни стояли непорушні й не курили піском.
— Ці дюни вже мертві, - пояснив Яма, — треба великого урагану, щоб зрушити їх з місця. Реп’яхи вже скріпили їхні основи. Дощі й вітри зцементували їх.
Але тепер на зміну дюнам все більше траплялося каміння й порепані, розвалені скелі. Чагарники й ті рідшали.
Пейзаж був похмурий, дикий і холодний. Спека не зогрівала його. Подорожні, нові в цих краях, сумно уявляли собі мету своєї подорожі: це мала бути маловтішна країна — гола під сонцем і вітром долина, задушливий аул, спечене сонцем дике міжгір’я.
Вони не наважувалися вголос висловлювати свої міркування й готувалися до найгіршого. Нен-Сагор і місіс Ліліан мовчали. Нен-Сагор із задоволенням поглядав навкруги, його око раділо із знайомих краєвидів, з рідних пейзажів.
На десятому кілометрі, відзначеному невеличкою придорожньою казармою, з якої назустріч весело вибігло двоє дітей і двоє псів, машина, не спиняючись, повернула праворуч і зразу пішла прикрим узвозом угору. Діти махали навздогін якимсь дрантям. Пси не гавкали й привітно крутили хвостами.
— Це наш дорожній пост, — пояснив знову Яма. — Через кожні десять кілометрів стоять наші дорожні пости. В них про всяк випадок є запаси газоліну[15] й найперше приладдя для ремонту. В кожній казармі живе один сторож і двоє робітників, що повинні доглядати за справністю шляху.
Пейзаж тим часом змінився. Він став ще похмуріший і дикіший. Дорога йшла вгору вузькою ущелиною серед голих скель. По обидва боки здіймалися стрімкі кряжі з суцільного граніту, з їх верховин коли-не-коли з голосним клекотом злітала чорна тінь гірського орла. Сонце майже не сягало сюди, і в тіснині стояла важка задуха, якої не міг перемогти й швидкий рух. Ніде й близько не було слідів води.