Ейвінд Юнсон
Ще раз, капітане!
I
Тяжка мить
Цю історію можна почати з часу, коли Фрідлев ступив у пітьму, але, власне кажучи, розпочалася вона багато годин і багато сторінок перед тим. А тепер він тут. Випрямляє спину, як тільки може, незграбно проводить долонею по мокрому обличчі й твердим голосом каже темряві:
— Не буде тут поблажок, хай мені чорт.
Ці слова додають йому сили. На якусь мить і справді здається, що тут не буде ніяких поблажок, тільки треба добре взятися до діла. Фрідлев пробує навіть усміхнутися. Хоч не вдається йому, та все ж старається. Спіткнувшись об камінь, хоче стусонути його носаком, та завбачливість підказує, що від такого заболить нога. Фрідлев сходить на узбіччя. Знову камінь, цього разу невеличкий. Такий можна безпечно вдарити. Коли це зроблено й камінчик покотився в канаву, Фрідлев ще раз озивається:
— Hi-і, хлопче, тут не буде ніяких поблажок. Ось це я тобі й скажу!
Слова — неначе в’язка каша в роті, якщо не ковтнеш, мусиш виплюнути, бо годі далі носити таке в устах. Hi-і, хлопче, ні-і. Одне з двох: або перше, або друге. Бо тут нема поблажок.
Ще один камінець, стусонемо і його.
Це ж я до лісу підходжу.
Засунувши руку в кишеню пальта, він намацує шнурок, яким обв’язують голову цукру.
Якщо зсукати його вдвоє…
І по довгім часі думка снується далі:
…то можна повіситися. Бо тут, хай мене дідько вхопить, нема ніяких поблажок у цім ділі, якщо вже на те пішло.
Хай там як, а Фрідлеву дуже кортить закурити. Видобуває люльку, у якій ще залишилося трохи тютюну, й думає: «Добре, що я не вибив її». Здорова гадка, завбачлива, як сказав би він за своїх добрих часів. Спинившись, запалює й потягає. У люльці неприємно шкварчить і хлипає. Можна було б подумати, що йому важко дихати. Але це у люльки нікудишні груди, у Фрідлева вони ще хоч куди. За своїх добрих часів міг, коли хотів, крикнути так, що людям вуха закладало. А сьогодні ввечері, годину тому, цей голос придушено — на віки вічні. Двері твого, Фрідлеве, серця зачинилися, грюкнувши. Зостало тільки бурмотіння — забурмоче скривджений якусь мить, а тоді німота, тоді смерть. Це ж на ґанку в торговця Фрідлев сказав ці слова:
— Не буде поблажок, трясця мені в печінку. І я не з тих…
Зрештою, як воно було насправді? Хто був правий, а хто ні? Поквитатися б… але двері серця грюкнули й замкнулися навіки. Бери все дідько, нечистий з підземного світу, якщо ти вже добрався до мене. Тут не буде поблажок у мою останню хвилину!.. Фрідлев одне знає, в одному певен: якби його кипучий гнів не пішов углиб, не постукав у двері серця, не дав волі словам, то влився б у руки, а тоді Калле Странд, хоч довгов’язий і кремезний, накрився б ногами й одразу опинився б чи то в небеснім царстві, чи то в підземних володіннях диявола. Однак гнів не туди виладувався, вернувся зворотним ударом. Фрідлеву забракло віддиху, зм’якли ноги, упали руки. Почувався так, ніби надірвався. З очима було ще гірше, солоні сльози плили не з печалі. Якби ж вони принаймні скалили зуби — поліцай, Клементина, Калле Странд. Там стояло ціле зборище. Хто видивлявся, як поліцай, хто боявся, як Калле Странд, а хто жалів, як Клементина.
І знову думка повернулася до початку: я не з тих, що пнуться вперед…
Хтось інший теж міг би курити сигари, подумав Фрідлев, коли люлька, востаннє затріщавши, згасла. Відчувши їдкий тютюновий сік на язиці, мусив сплюнути. Тьху. Хтось інший теж міг би носити на щодень золотого годинника й ходити з високим комірцем, якби хотів.
Фрідлев береться за шию й відчуває, що комірець затісний. Хтось інший теж міг би мати шубу, смугасті штани, лаковані туфлі й крамницю. Хтось інший теж міг би бути колись і десятником-рахівником, бо ж уміє лічити й писати. Ніяких поблажок…
І знову навертається те саме ім’я. Калле Странд. Фрідлев, власне, почуває велику огиду. Тепер огиду, а хвилину тому було щось інше.
Були часи, коли Калле Странд обходив своїми довгими ногами широкі простори Швеції й підманув чимало жінок. Мав такі очі. Це все очі, безпристрасно розмірковує Фрідлев, а тоді знову накочується огида.
Колись Калле Странд казав: «На мене можна покладатися». І люди вірили, жінки вірили. А все завдяки обличчю, очам. Тьху, хай тобі чорт.
А якось було…
Спинившись посеред дороги, Фрідлев знову риється в кишенях. Знаходить щіпку тютюну чи ще там чогось, набиває люльку, запалює, смокче й не зважає на тютюновий сік. Один такий чолов’яга був дурний, як чобіт. Вважав людей кращими, ніж вони є насправді. Добряк, хороший чоловік, нікому не натовк пику, хоч інші, будь вони ним, чинили б так… Просто він завжди був добрий.
А ти, цибатий Калле Странде, не такий порядний. Не кажу, що ти завжди був такий, як тепер. Я б міг сказати, — не сьогодні й не в цьому році, — що й ти колись відзначався чесністю. І не міг бути інакшим, бо ж ми двоє приятелювали. Однак ось цього я тобі не пробачу.
Я мав дати тобі по носі. Але я, я не зробив тобі такої капости. Знаєш, ноги маю не позичені, з ними все гаразд, та й з руками теж. А що вже пальці… але годі жартів. Дехто теж знає всілякі хитрощі, аякже, таж був у чужих краях, бачив інші місцини, ніж ось ця глушина… А тобі, Калле Странде, ніколи не зможу простити того, що ти так бридко повівся…
Не може тут бути ніяких поблажок, якщо вже на те пішло.
У пітьмі Фрідлев заплющує очі й висмоктує з люльки останню краплю тютюнового соку. Кілька разів відпльовується, стромляє руки в кишені штанів і здригається. Розплющивши очі, він бачить так само мало, як і перед тим. Вечір сажово-чорний. Не холодно, але повітря студене й в’язке. Кілька годин тому Фрідлев сказав би, що, як на осінь, цей вечір погожий, а тепер здається йому, що за одну мить минув цілий місяць.
Ген там світиться. Кілометр до залізничної станції, кілометр — до лісу. Не в одному напрямку, то й не варто заглиблюватися в думки на ходу, бо тоді зайдеш задалеко, доведеться робити зайвий гак. Завжди таке траплялося. Треба спинитися, треба вирішити. Тьху — плювок описує довгу дугу. Тьху. Вибір випав на користь лісу, і тепер пройдеш той кілометр, довший, ніж усі інші. Хай навіть ніхто не почув тебе в пітьмі й нема кому вимагати, щоб ти додержав сказаного слова, та все одно мусиш. Така вже людська натура. Але… На небі ані зірки. Фрідлев ніколи не думав про зорі, ніколи не потребував їх, а тепер вважає, що вони мали б висіти на своїх місцях ось такого вечора, як цей.
Ніколи вже їх не побачу, отих зірок. Зрештою, мені все одно. Ніяких поблажок, якщо вже на те пішло…
Калле Странд. Нині ти К. А. Странд, Карл Арвід Странд з крамничкою, телефоном і з непоганими баришами. Чи далеко зайдеш? Такі, як ти, далеко сягають. За кілька літ — голова підрозділу в муніципалітеті, депутат риксдагу. Питають тебе про правицю чи лівицю, а ти відводиш очі й ворушиш руками. Правиця спочиває на касовому апараті, що стоїть на прилавку й нагадує музичний інструмент, грошовий оргáн. Лівицю кладеш на мішок з житніми висівками — крона, сир — крона, мило — крона, все по кроні. І ще одне по кроні — твоє бабище, Калле Странде.
Важко. Ой як важко.
Я йду на смерть. Важкий чи легкий мій шлях між невидимими полями, а все ж він веде куди треба.
Послухай-но, Калле Странде, а я таки шкодую, що не зацідив тобі в мармизу. А ти б так вчинив, якби я став підбивати клинці до твоєї жінки, хоч, звісно, цього я ніколи не робив. Але, скажімо, я так і повівся. Та ні, мені б ніколи й на думку не спало, я не з таких.
А як воно сталося?
Якось ти прийшов і сказав, що їдеш додому, до Смоланду. Питаю тебе: «Ти балакав з інженером Стульсіусом?» Ти відповідаєш, що так і все вже залагоджено. Я кажу: «Ти ж про ту справу ані словом не прохопився». А ти тлумачиш, що до останньої миті ще не вирішив був. Тоді я тобі в очі навпростець: «Ми ж з тобою були давні приятелі. Коли пішла мова про те, хто має бути десятником після Юганссона, що дістав плитою межи очі й осліп, усі сказали: найкраще рахує Фрідлев. Тоді ти, Калле Странд, висунув свою руду довбешку й заявив, що ти теж умієш рахувати й писати і що ти вже був в інженера. Та й побіг знову до інженера, а весь наш гурт сказав: Фрідлеве, ти ж добре допильнуєш списків, відомостей та всього іншого. «Еге ж, — відповів я, так і відповів, — але я не хочу звади в нашому гурті, а Стульсіус і без того вирішить, хто буде десятником. Звичайно, вмію рахувати й писати те, що треба, але я не з тих, які заступають комусь дорогу. А якщо Калле Странд аж так старається, то не заважатиму йому, давньому приятелеві». Тоді з дверей контори вискочив, як той корок із пляшки, Стульсіус разом з тобою, Калле Странде, і виголосив: «Хлопці, ми зі Страндом побалакали. Найкраще було б, якби ми вибрали його за десятника. Нічого не маєте проти?» Тоді вийшов Малий Улле й так каже: «Ми надумали вибрати Фрідлева. Він тут один із найстарших. Клав рейки, тесав камінь і рахував кубометри, прокладав ось цю залізницю ще тоді, коли Калле Странд не вмів відрізнити молотка від вагона. Отож ми стали за Фрідлева». Але я заперечив: «Якщо вже пан інженер і Странд так порішили, то я не стану втручатися». А тобі, Калле Странде, я також випімнув, що ти не дуже порядний, та я не злопам’ятний. Ось так ти дістав надвишку за десятникування. І тоді, коли ти їхав додому, я теж сказав: «Ти брав цю надвишку, а я, як і решта, лише погодинну платню, бо ти ніколи не подбав про хорошу акордну оплату для нас. Ніколи не розстарався. Зате сам зібрав непоганий гріш. Гадаю, що збудуєш собі дім чи купиш садибу й оженишся, повернувшись до Смоланду. Я не стаю нікому впоперек дороги. За ті крони, що я заощадив, ніяких садиб не купити. Не стану наживатися, як ти, бо я не такий. Ось ти їдеш, а хлопці хочуть мене поставити на десятника. Але ні. Не хочу користати з інших. Зрештою, мені скоро п’ятдесят, важко було б рахувати й писати. Скажу хлопцям, щоб вибрали Юганссонового старшого сина. Хотів би я теж побувати вдома з тобою. Я ж умовився з крамаревою дочкою Клементиною, і вона чекає на мене вже ось майже двадцять літ. Порядна дівчина, їй під сорок. Коли старий помре, то дім і все, що в ньому, належатиме дочці. Але старий хоче мати зятем більшого пана, ніж якийсь там залізничник-чорнороб. Однак Клементина вперлася: «Коли не Фрідлев, що вміє співати й такий веселий та приємний, тоді ніхто, присягаюся». Так і сказала. Час від часу вона пише до мене, а я відповідаю, що почекаємо ще кілька років. Може, старий шкарбун умре. Може, я нашпарую добрий гріш, бо ж ніколи не знаєш, яку саме роботу дадуть нашому гурту. Коли побачиш її, то скажи, що якогось дня Фрідлев прийде, пританцьовуючи. Скажи, що він шанується й не п’є».