— …ці, що біжать, — це нібито люди. Те, що ворушиться ген там і схоже на обшарпану штору, має зображати пожежу. Принаймні видно дим. Ще мить — і ви побачите, як розвалиться дім. Гляньте…
Глядачів пройняла напруга, їм не дуже перешкоджали балаканина й торохтіння ззаду. Плівка сіпалася й цокотіла дужче, ніж зазвичай, Валле змовк і прислухався.
— Говори ж, к бісовій матері! — шепоче Бурелл.
Та Валле зауважив, що з апаратом щось негаразд. Очевидно, надто вже сильно ним стукнули, коли вивантажували. Металева захисна пластиночка між підсвіткою та плівкою затялася й не опускається, коли сповільнюєш біг кадрів, щоб виграти на часі та якнайдовше розтягти напругу. Крутячи корбу правою рукою, Валле орудує лівою із засувним віконечком, вивільнює його. Кінчики пальців кидають велику тінь на полотно, і тільки у лівому горішньому куті видно те, що має зображати погибель Сан-Франциско.
— Що з тобою, до дідька, діється? — шепоче Бурелл. — Стоїш та й бавишся?
Валле для проби сповільнює біг, і тепер віконечко ніби вивільнилося, є певність, що воно опуститься, коли спинити фільм. Доводиться крутити ще помаліше, бо залишилося зовсім небагато метрів цієї катастрофи.
«Лихо й біда бути на побігеньках у цього бовдура», — думає підручний.
Карбідна підсвітка шкварчить. Це заважає, і він стуляє повіки, щоб краще думалося. Зненацька його охоплює лють — навіяна, бо живить її не так Буреллова поведінка кілька годин тому, як Уллина усмішка, що сонячним зайчиком промайнула на лиці…
«Наспів час!» — постановляє Валле й починає:
— А тепер настає кінцевий струс. Подивіться!
Валле уповільнює оберти. Віконечко не падає, конче треба збільшити швидкість.
— Це підмана, мужики! Все це надумане, щоб Бурелл міг одурити вас! Треба бути телепнем, щоб повірити в таку нісенітницю.
— Він жартує! — гукає Бурелл і хапає ручку, щоб зменшити швидкість. Валле не встиг нічого вдіяти, вже запізно. Бурелл перестарався у сповільненні, кілька секунд стрічка повзе, зображення спроквола поблимує, все Сан-Франциско дрижить — і раптом чути звук, неначе хтось видобув корок із пляшки: плямк-плямк! Видається, що все місто луснуло, на полотні мигнула барвиста плямка, й водночас старе пате спалахнуло тріскучим полум’ям.
Метнувшись, Валле встиг зачинити накривку на коробці з кінострічками. Скиглячи, Бурелл збиває ногою шланги від газових циліндрів, а в старій стодолі чи не вперше зчиняється паніка. Густий задушливий дим одразу ж заповнив геть усе, і в цьому шарварку лунає пронизливий голос Валле:
— Відчиніть двері!
Їх відчиняють ногами, і глядач-заєць, що прослизнув непоміченим, жалкує сам на себе. Двері розчахнуто навстіж, і за хвилину-дві вся публіка, неушкоджена, лишень приголомшена, кашляє надворі. Валле з коробкою волочить ногами, за ним плуганиться Бурелл. Обпік пальці, тому один із циліндрів штовхає ногами. Плівка вже згоріла, тепер горить штатив. Поки чоловік вернувся, якийсь наймит вилив відро води на всю апаратуру.
— Достобіса, чоловіче! — хрипко закричав Бурелл. — Ти ж мені знищиш усе, що маю!
На те наймит незворушно відказав, що як має бути руйнація й погибель, то хай буде остаточно, вилив для певности ще одне відро й загасив вогонь.
Ясний вечір, суботній байдужий вечір. Навколо тільки ліс, на який ніхто не хоче дивитись, а там вдалині річка, яку ніхто не хоче слухати. Посередині всесвіту стоїть нещасний Бурелл. Обпечені руки, обпечена душа, пече в шлунку, хребті, а найдужче — в гаманці. Цієї світлої ночі наш Господь забув уділити ласки людям, які ніколи не вчинили Йому ані дрібки зла. Не скажеш, що Бурелл побожний, та він, як і всі, допоминається свого у незвіданих сил. А про те, що нині він сердитий, зайво й казати.
Глядачі були такі милостиві, що ніхто з них не вимагав повернути гроші. Зрештою, мали досить комедії. А тут, по-перше, машина так зіпсувалася, що в цих місцях її нізащо не полагодиш, і по-друге, тепер у Бурелла почнеться низка пустих, гулящих днів, у той час як власники каруселей, гойдалок, тирів, ба навіть найтупіші ворожбити виманюватимуть у людей грошики.
Біля стодоли стоять Бурелл та Валле й дивляться один на одного.
Загалом узявши, Валле доволі кумедний і чудний. Бурелл презирливо оглядає його з голови до ніг і навпаки. Можна було б сподіватися, що й обійде його довкола. Згинає шию й трохи розставляє короткі ноги (пізнати давні замашки) — прибирає справдешню борцівську поставу. Валле таки настрашився. Все, що він бачив, читав, обдумував і зазнав, щезло, розтануло, від усієї особистости залишився тільки інстинкт. Однак не показує страху — трохи через гордість, трохи через те, що тут люди, а трохи через те, щоб із самого початку не дати Буреллу переваги. Виглядає, як завжди, невимушеним.
— Ти, Валле, дурень, — проказує Бурелл помалу, немовби довго міркував над тим, хто ж такий його помічник, а тепер знайшов правильне означення. І повторяє тихше, для самого себе: — Неприторенний дурень.
— Еге ж, такий я і є, — навдивовижу зухвало відповідає Валле.
Бурелл неначе чогось шукає в тиші навкруг себе. Не знаходить холодних, вагомих, а заодно й зневажливих слів, яких шукав, — тому злоба, звичайно ж, виливається найкоротшим шляхом. І ось…
— Іди к чортовій матері й не показуйся передо мною! Гибай звідси, бо інакше руки-ноги тобі повириваю! Геть з моїх очей, ти, йолопе квадратовий, газето жована, афішо клеєна, селюче недоструганий, шмаровозе, гицлю, злодію, лайдаку…
— Ото ж ви такий і є, ще й удвічі більше, ніж кажете, — холодно відрізує Валле. — По-перше, це ви підпалили кінострічку, по-друге…
Він робить вагому паузу — таку собі кістку для голодної публіки — й веде далі:
— …по-друге, ви увесь день клеїли дурня, та так, що аж люди сходилися й потішалися. А по-третє…
Але Бурелл уже рвонувся вперед. Та Валле не з тих, що зволікають, і Бурелл, сам не знаючи як, дістав стусана під дих. Удар, може, й не дуже сильний, та він влучив у найболючіше місце. Бурелл миттю корчиться, хапається за живіт і вистогнує:
— Убивця!
І звалюється на задок.
Валле накивав п’ятами, а Бурелла оточують люди й видивляються на нього, не дуже тямлячи, що й до чого. У цю мить він жалюгідний, і його злість смішить людей, які тільки-но бачили погибель Сан-Франциско, а перед тим — ще багато чого серйозного. Кінець кінцем хтось із юрби питає:
— Не смертельно, га?
Бурелл зводить змордоване лице й кричить:
— Забирайтеся ви всі звідси під три чорти!
Обережно підходить сухотний Калле Теософ, чоловік товстухи Брант-Гойдалки. Здається, ніби він принюхується. Кілька хвилин розглядає Бурелла сумними очима й озивається тонким голоском:
— Тепер ти нагадуєш Суссе, хворого лева з Юакімового звіринця. Якщо потребуєш допомоги, то я тепер якраз вільний.
Дізнавшись правду про себе, лев Бурелл мляво, вимучено махає рукою. Усі слова — немов холодні цвяхи в серці.
Коли у стодолі менш-більш вивітрився дим, Бурелл зводиться й помалу дибає подивитися, що там із спаленим пате. Під стелею горить лампа й освічує гурт цікавих парубків, матусь і дітей. Хтось обережно торкається до ще теплих частин апарата, ще хтось крутить корбочку, кривляється й передражнює Валле: «Це Сан-Франциско, а це будинок — плямк-плямк…»
— Вимітайтеся звідси! Що ви тут виробляєте з машиною? — гукає Бурелл.
Знявши лампу, він уважно придивляється. Весь апарат закіптюжений і мокрий. Коли наймит вилив на нього відро води, щось клацнуло, а тепер видно, що луснула лінза в корпусі й іще одна в об’єктиві. Віконечко й досі відчинене, ролики вгорі й унизу перекособочилися, дерев’яний штатив обвуглився. Ще лежить газовий циліндр. Жалюгідне видовище: розтовчений ногами манометр.
Бурелл протяжно зітхає, йде в куток і сідає на перевернуту скриню. Розуміє, що цю машинерію й за тиждень не полагодити, а може, взагалі не вдасться, бо на це треба грошей.
«А в Уллі все гаразд», — думає він.
Бурелл розмірковує про це. Вона потребує чоловіка, і цей чоловік… «Ану ж?» — промайнула гадка.
«Ану ж?» — думає Бурелл. І відразу почувається набагато краще — тілом і душею. Пригадує виразніше, ніж будь-що інше, вечір кілька років тому, коли він боровся з Юлле Андерссоном. Була це не звичайна собі боротьба. Обидвоє палали ненавистю один до одного, коли зійшлися на килимі. Юлле, мабуть, думав: «Еге ж, це ти, розсучий сину, підбиваєш клинці до Уллі!» А в Бурелла була гадка: «Еге ж, ти Уллин чоловік. Зараз я тобі хребет зламаю». І зчепилися. Йшлося не тільки про гроші, славу й публіку. Ні, йшлося про щось більше. Юлле знав своє: «Якщо я не змету цього лайдака ось тут, то він змете мене, ще й, може, добереться до Уллі!» І в Бурелла було своє: «Тепер усе вирішується!» У шапіто сиділа Уллі, її очі сяяли, як два сонця. І ось пролунало «хрусь!» у Бурелловій спині, тоді-то все й сталося. Поки Юлле послабив обіймище, пролунало «хрусь!» також у голові, а в животі щось обірвалося — саме там, де Валле тільки що приклався кулаком. Юлле змів багатьох — і фіна Еено, дарма що такого вже хорошого приятеля, який наважувався задивлятись на Уллі, і Германа Гаґеля, і Еленнінґа, цього дурника, що подарував їй троянди, а чоловік це побачив. Юлле ні до кого не мав милосердя, а тепер сам лежить.