— Слухай-но, Єране, оцей сержант тільки б за спідницями бігав.
Або ж:
— Чи знаєте, Єранссоне, що редактор Андерссон змінив харчівню? Ну що тут скажеш про таке? П’ять років обідав у «Залізничному готелі», а тут раптом перейшов до «Нового готелю».
Єранссон дуже добре знав, що «Новий готель» стоїть якраз навпроти Євгеніїної крамнички, а однак лише усміхнувся:
— Не розумію, чому це мене має хвилювати!
Був таким, яким хотів бути, — спокійним, розсудливим і тверезим. Євгенія тепер ставилася до всього незворушно й, попри всі плітки, розвивала свій заклад.
— Навесні ми, Єране, одружимося, — мовила вона, — і я не я буду, якщо не припиняться ті балачки!
— Добре сказано, жінко, — відповів маляр. — Зрештою, я ж знаю, що ти не бігаєш за чоловіками. Навпаки — ось ці міські шалапути волочаться за тобою.
Євгенія була сильна й стійка. Сталося так, що вона зустріла журналіста Андерссона, а той заговорив із нею по-фамільярному, як звик був раніш:
— Ну що, Євгенієчко, як справи? Знаєш, я тепер обідаю тут, навпроти твоєї крамниці. Чи не міг би я якось перед обідом заскочити до тебе?
На те Євгенія, холодно, як льодом:
— Якщо ви, пане Андерссон, шукаєте товариства, то ви звернулися не до тієї особи. Хочу вам це пояснити. До побачення.
Та й сержант, досвідчений у справах із жінками, теж, звісно, спробував щастя:
— Ого, пані Євгенія відкрила крамницю! Мушу сказати, це розумно, справді розумно. Я тепер живу на вулиці Кунґсґатан, у домівці унтер-офіцера Калліна. Якби ти там проходила, то завжди можеш заглянути до мене. Га, лялечко?
— Посоромтеся! — відрубала Євгенія. — Посоромтеся, чоловіче!
Одного дня до крамниці зайшов станційний писар, розглянувся й підсміхнувся:
— Еге ж, Єнні, годі повірити, що ти тут опинилася. З малярем-п’яницею — і раптом крамниця! Але ти знаєш, що в скруті завжди можеш покластися на мене. Правда ж?
— Якщо вам не подобається крамниця, — відповіла Євгенія, — то можете собі піти, куди захочете. А ми з Єранссоном самі даємо раду з нею. Так що все гаразд!
Всі спроби давніх знайомих підчепити Євгенію нічого не давали. Вона стояла на своєму й вважала, що Єранссон, який задля неї кинув пити, нарешті став чоловіком, із котрим можна жити в мирі та злагоді.
Та ось одного дня пролунало коротке слово й стало іскрою в її серці, ось це ім’я.
Еміль.
Та, що вимовила ім’я, зробила це не зі злосливости, а просто не подумавши. Була це жінка, що увійшла в крамницю подивитися на стрічку й дуже квапилася. Але слово зірвалося й зронилось, як ото падає іскра, якщо не згасне. Розгорялося, розпеклося до білого жару, зачепивши в розмові прив’яле серце Євгенії.
Еміль. Еміль Смітт. Колись удвох, він і вона, ходили зеленими схилами юности в Міському, Народному та в інших парках. Еміль був дужий та порядний. Коли поїхав до Америки, Євгенії сказали, що він посилає додому гроші старому Смітту. Потім кілька років про Еміля нічого не було чутно — тихо, як у могилі, а в старого справи йшли погано. Засохлий від клопотів і тверезости, тепер він був позаштатний сторож у церкві й кочегар у «Новому кінотеатрі». Зустрівшись із Євгенією на вулиці, він ані словом не обмовився, тільки усміхнувся. Одного дня, побачивши, що дідок іде повз крамницю, жінка не втрималася й відчинила навстіж двері.
— Чи правда, що Еміль має приїхати додому з Америки? — одразу ж, з мосту та у воду поспитала вона.
Стариган відкашлявся, відвернувся й сплюнув. Згорблений, виглядав жалюгідно. Тоді різко обернувся й глянув Євгенії у вічі.
— Еге ж, Єнні, він і справді подумав про батьківщину.
Невесело це прозвучало, але такий уже був Смітт. Зіщулившись, він подибав на непевних ногах.
У Євгенії лежав смуток на серці, було пізнати неспокій на лиці.
— Почуваюся дуже добре, це тільки від повітря час від часу стає мені недобре, — пояснювала вона відвідувачам. — А загалом самопочуття хороше.
Ті вважали, що загалом це звучить переконливо. Однак ніхто, навіть сама Євгенія, не знав, скільки в цьому правди. Еміль. Вночі думала про нього й могла це робити спокійно, бо була тепер така пані, що Єранссон, кажуть, став жити в іншому місці. «Ночуватимеш тут не раніше, ніж коли ми одружимося», — розсудила вона, і маляр, нині не тільки непитущий, але й високоморальний, охоче згодився. Тому-то Євгенія мешкала сама-одна у своїй крамничці й перебувала важкі ночі в пітьмі, де був Еміль. Виходив із темряви й докоряв: «Євгеніє, Єнні. Що ти наробила? Що гадаєш далі робити?»
Такі думки снувалися без кінця-краю, й Євгенія відповідала пітьмі:
— А що маю робити? Я така, яка вже є, любий Емілю, й ніколи не була янголицею!
По правді сказати, жінка також побоювалася Емілевих дужих рук.
Чутки кружляли, як собаки в тічці, й спинялися то тут, то там. «Еміль, Еміль Смітт. Чи чули ви, що він повертається додому, що заробив купу грошей і тепер допоможе батькові звести кінці з кінцями? А я все казала, що Еміль хлопець хоч куди й завжди такий був, хоч і стільки літ не давав про себе чути!»
Маленьке містечко, де доми через холод і пітьму тісно туляться один до одного, нетерпляче ждало. Еміль усе не приїжджав, та люди говорили: «Скоро він буде тут».
І чутки добралися до звитяжного лицаря — маляра Єранссона з орлиним носом та гарними очима, чоловіка, що, закохавшись, майже кинув пити. Слово дійшло, як завжди, немов боягузливий пес, що дістав прочухана, але залишається вірним хазяїнові, бо більш нема кому.
— Еміль Смітт повертається додому, Єране.
— Який ще Еміль Смітт?
— Справді, ти ж його не знаєш.
— Що він за один?
— Еге, то ти таки нічогісінько не знаєш.
— Та скажи-но нарешті, трясця тобі в печінку, хто він і що він!
— Звичайно ж, охоче скажу. Колись він зустрічався з твоєю теперішньою нареченою, панною Сундстрем. Звісно, ти його не міг знати. Що ж, Смітт повертається з Америки, де він знайшов щастя, принаймні так люди кажуть. Дуже приємний хлопець, трохи запальний, зате щирий. Ти й справді не знав цього всього?
Єранссон задумався. Це його прикро зачепило, й не знати чому, адже він ані на крихту не припускає, що Євгенія може впороти якусь дурницю. Але слово лизнуло ноги, маляр стусонув його, а воно повернулося… Еміль…
Тепер уже Єранссону настала черга на безсонні ночі. Годі було спати, як ото хазяїнові, що, побоюючись злодіїв, дрімає з одним розплющеним оком насторожі. У нутрі щось ворушиться, а серце калатає та й калатає. Що з тобою, бідолашне мордоване малярське серце? Гоп-гоп, бух-бух. Чи скрипите, двері мого гніву, чи відчиняєтеся беззвучно? Підлі негідники, якби ж то вони заткнулися зі своїм вічним «Еміль» там і «Еміль» сям! Та я вже махнув рукою на всіх Емілів у світі. Еміль, отуди к чортовій матері, що за ім’я, і як це може встрілити комусь у голову отак назвати дитину в порядному містечку? А зараз я засну. Спи. Не всі ж такі, що знай швендяють та мелють дурниці, не всі ж приїжджають із Америки й, роззявляючи пащеки, виставляючи напоказ золоті зуби, хваляться своїми грошима. Таж інші теж можуть заробляти. Зрештою, чи такий уже він хвацький? Ми й не таких тут бачили, не одному хвалькові носа розквасили. А зараз я засну…
Та Єранссону не спалося. Лежав без сну, дійшло до того, що схопився з ліжка, став ходити взад-уперед по кімнаті й розбуркав товариша-квартиранта.
— Чоловіче, ти що, хворий? Лягай, до біса!
А вдень Єранссон знову був самим собою, посвистував ще більш, ніж звик, теревенив про всяку всячину й змагався у перетягуванні пальцями.
— У тебе найміцніші пальці, Єране!
— Всяких ми бачили, але таких! То як, ламатимемо руки?
— А ти й у боротьбі на руки мастак! Де ти навчився такого випаду? Це ж не тільки від самої сили залежить.
— Випад! Гадаєш, треба якогось випаду, коли в тілі такі широкі маслаки? Може, спробуємо поборотися спина до спини й лікті за лікті?
— Ну й дав ти нам духу! Але не варто, Єране, через те чванитися.
— Чванитися? Отакої! Ти звідки оце слово взяв? Хочеш сказати, що просто собі горджуся, то так і скажи! Ось маєш за це…