Прокинувшись, Євгенія спостерігала, як проминає день. У неї були темні мішки під очима, таке годиться мати діловій тридцятип’ятилітній жінці, хоча сьогодні й не понеділок. Трусилися руки, неначе у дев’яносторічної бабусі; здавалося, що голова ось-ось відділиться від тулуба. «Поцілуй мене в задок!» — грубо сказала вона своїй гадці, але та не послухалася й далі йшла за поїздом, що над’їжджав. Колесо, колесо, чому ти не восьмикутне, чотирикутне, трикутне, чому не луснуло, не злетіло з осі, не впало, не залишило по собі порожнечі, яка поглинула б усю цю історію? Ні, ні, котися, коліщатку, сюди! Цієї зими, яка незабаром стане весною, хочу слухати, як ти котишся до станції мрій, до своєї мети. Невже ти нарешті здійснилася, моя надіє, потаємна надієнько, мрієнько про щастя? Прибульцю, я твоя. Ні-ні, я володію крамницею, маю щире серце. Єранссоне, я шаную тебе. Хоч і не кохаю тебе, та ти будеш моїм чоловіком. Поцілуй мене в задок, дурна думко…
То була дурна думка.
А однак Емілю, вдягнений у широкі картаті штани, золотозубий американцю з вузькою талією й широкими плечима, я хочу подивитися на тебе в усій пишноті. Майбутня пані Єранссон хоче побачити тебе на клятій станції мрій. Потайки стоятиме вона біля виходу на платформу й дивитиметься на твоє прибуття. К бісовій матері, навіть не потайки! Маґдалена Євгенія Сундстрем, розпусниця з усім своїм солодким та гірким досвідом, завислим у мішках під очима, глядітиме водянистими понеділковими очима на тебе, казковий принце, хай навіть люди бачитимуть її приниження й, може, відчуватимуть її печаль. О жалюгідне життя!
Життя, життячко в моєму тілі. Про тебе ще ніхто не знає, одного дня ти станеш чоловіком чи жінкою, про тебе твій батько ще й не здогадується, ти обтяжуєш мене, в’яжеш руки-ноги, тягнеш до землі, ти, гордосте твого батька й мій сороме, ганьбо моєї мрії!
Ронилися сльози, текли й загрожували затопити крамницю. Люба пані, я страшенно застудився, з носа ненастанно тече. Пробач мені. Ронилися, текли сльози, пляма тут, пляма там, дрижали губи, колихалися груди, проминав день.
І ось настав вечір, колесо вертілося й хурчало. Звівши руку до неба, семафор сказав: «Приїдь!» — і на пероні став червонолиций, огрядний, зодягнений в однострій та шубу пан із сигнальним ліхтариком у руці й свистком у роті. Станційний черговий.
Євгенія стояла біля виходу, що, поклацуючи, пропускав один за одним радісних неголених пасажирів. Єранссон запримітив її, чекаючи за великим гарячим каміном, а вона його не бачила. Взагалі не дивилася на городян, які розглядали її та зігрітого Єранссона. Маляр був п’яний, та й Євгенія теж, на свій спосіб.
Вихід пропускав людей, могло б видаватися, що це лічильна машинка. Євгенія напівсвідомо рахувала: п’ятнадцять, шістнадцять, сімнадцять, вісімнадцять. Ось, Господи Боже, ще один безликий — дев’ятнадцять і двадцять, ось старий Смітт і…
Жалюгідна постать, але це безперечно Еміль Смітт. Не міг іти без допомоги, дідок мусив вести його, й вони нагадували стариганів, із яких батько був молодший. Еміль був згорблений, жовтолиций, худий, погано вбраний. Його батько теж був згорблений, але сірий на лиці від суму та печалі й гарніше вбраний, бо вибрав щонайкращу одежину. Навколо них Євгенія бачила гурт здивованих давніх знайомих — її й Еміля.
Перед дверима на Еміля напав кашель. Ще дужче згорбився, немовби струни, на яких висить серце, натяглись, а легені приклеїлись до нього так, що годі відділити. Еміль заплющив очі, і Євгенія побачила, як його кістляві брудні руки хапають повітря, шукаючи опори. Побачила його квиток на безплатний проїзд — сіру картку з консульства, сірий смертницький папірець — і на мить теж стулила повіки. Розплющивши очі, глянула йому в обличчя — мокре від лихоманкового поту, напівпрозоре. Очі більші й порожніші, ніж були колись, підборіддя видовжилося, уста потоншали. То був Еміль. Точніше — те, що від нього залишилося.
Двічі клацнули двері, увійшли батько з сином. Ступивши до них крок, Емілія озвалася:
— Ласкаво просимо додому, Емілю.
Безтямно глипнув на неї й став шукати — спогадів у пам’яті й знайомих рис на її лиці. Однак нічого не знайшов, і дідок мусив допомогти. Шепнув, наче дитині:
— Це Єнні Сундстрем. Не пригадуєш її?
— Звичайно, пригадую, — втомлено відповів Еміль. — Дякую. Добрий вечір.
Ухопившись за батькову руку, сягнув по злиденну поношену сумку — все своє багатство, але старий випередив його.
— Облиш це, — сказав він своїм писклявим голоском. — Я сам подбаю.
Єранссон теж побачив цю зустріч.
Чого тільки не буває з мріями! А як воно із серцем людини? І зі стражданням у ньому — олією, що капає, поки спалахне полум’я, а тоді стане чадіти, задихатися й умирати через брак повітря?
Маляр хотів і не хотів заплакати, у його тілі була смертельно п’яна й твереза, як скельце, душа. Еміль, що набув уже лице, тіло й голос — який же хрипкий, дав, сам того не знаючи, життя, бо не пам’ятав його. Рожевощоке життя з понеділковими мішками під очима. Також дав Єранссону зрозуміти: не треба забагато пам’ятати. О пам’яте, що осипаєшся, немов пісок між нашими брудними пальцями, коли ми хапаємо тебе, шукаємо каменя, щоб кинути в тінь, яка відбирає нам спокій. О пам’яте, ти мудріша від серця! Ти правий, Емілю, і ти права, Євгеніє Сундстрем, хоча й помилилася була. Відвернися й нічого не кажи. Вдавай, що ти потрапила сюди випадково або ж із чистої цікавости захотіла подивитись, як виглядає давній знайомий. Коли він зійшов на перон мрій, на станції тепер уже мертвих сподівань, на холодній півночі…
Говори зі мною начистоту, ніколи не кажи: «Поцілуй мене в задок!» Слово, що бігає, як той пес, ніколи не наважиться забрехати під дверима мого малярського серця. Кохана Євгеніє, ти велика жінка. Побач мою руку, підтримай мене, дай опору моїм довгим малярським ногам, що вгинаються під важким хмелем. Глянь, ось ми йдемо до нашого дому й говоримо про майбуття.
Ще раз, капітане!
Капітан сходить на місток. Насправді ж обережно приміщає важкий зад на перевернуту пачку з-під цукру, кладе брудні кулаки на стерно, закриває очі на бентежливе довкілля й поринає в дрімоту. Він п’яний, сьогодні субота. «І що це за капітанський місток! — каже він собі під ніс. — Пачка з-під цукру за нікудишнім штурвалом. А ця посудина! Біла, зветься «Голубка», тобто була колись біла, але фарба облізла. І що це за регістрова тонна, що це за швидкість, що це за екіпаж, що це за море? Яке там море — калюжа в Норрботтені. Далі ніхто не зможе провести корабель. Ось ти й знову куняєш, — бурмоче капітан Юнас Ґ. Боттенгаммар. — І та корабельна залога — хлопчина, що збирає монетки по двадцять п’ять ере. А швидкість розвинеш не більшу, ніж вдається на цьому мілководді». Тут дуже багато цих банок. «Голубка», пароплавчик із машиністом, може взяти на борт п’ятдесятьох пасажирів. Щосуботи й щонеділі він ходить до Ігельгольму, це за кілометр від берега, посеред мілини. Море тут таке плитке, що парує, коли довести швидкість до піввузла. Капітан зневажливо прицмокує суднові: «Гей-гоп, стара шкапо». Сьогодні він у сумному настрої.
Так, рушаємо.
Щосуботи й щонеділі на Ігельгольмі танці, а інколи Армія порятунку влаштовує там зустрічі. «Голубка» перевозить «групи і окремих осіб», як написано в оголошенні. «Пар. «Голубка», кап. Ю. Ґ. Боттенгаммар».
Оте щотижневе оголошення — ще один срібняк, який життя дарує капітанові. А з рештою подарунків гірша справа. Суботні пиятики — це пухове крило, під яким він ховає своє понуре лице, червоне й кощаве, чудне на вигляд. Посивіле волосся, водянистий погляд. Під час суботніх запоїв капітан іще великий чоловік. Гаразд, майже великий. Отут він добряче розганяється.