У малому закапелку посеред судна стугонить та й стугонить парова машина. Навіщо Ю. Ґ. розплющувати очі? Тільки для того, щоб дізнатися давно відому річ: це жалюгідна шкаралупка? «Ось такі по десять штук висіли на шлюпбалці одного з моїх справжніх кораблів, — сказав він якось торік, коли став тут капітаном. — Ми звали їх яликами. Так і звали».
Пан А. Юбеліус, власник крамниці капелюшків і кравецьких знадоб, співвласник «Голубки», велике цабе в місті, помахав тоді в повітрі своїм прогулянковим ціпком, неначе аршином, і спитав: «Отже, тепер Ю. Ґ. капітан ялика? Якщо невдоволений тим, що має, то хай скаже. На таку посаду неважко знайти іншого охочого. Як гадаєте, капітане?»
Той, змовчавши, задумався про життя-буття. Ось так і сидимо. Нíчого й рота роззявляти, бо місто мале, судно дрібне, а життя нікчемне. Ото й дрімає він у хмелю, дрімає та й дрімає. «Далі, ніж сюди, не доберешся, у цьому напрямку, — думає Ю. Ґ. — Немає менших суден. Ось до чого я дожився. Еге ж».
Вже ось-ось вирушили б із п’ятдесятьма охочими потанцювати пасажирами, коли це з вулиці Стурґатан вигулькнув бігцем пан Юбеліус. Він теж попливе. Чого б то, адже, мабуть, не для того, щоб танцювати? А однак кричить, щоб почекали. Він уже не біжить, а неквапно йде до пристані. Пароплав мусить підождати, коли командує пан Юбеліус, інакше не може й бути. У дрімоті Ю. Ґ. чує, як сам каже машиністові:
— Задній хід, Ульссоне, з нами буде ще й оцей веприк.
Молоді люди на сидіннях хихикають. Пароплав дає задній хід до причалу. Добряче гойднувся, коли на борт ступив пан Юбеліус. Ю. Ґ. не обертається, він знову задрімав.
— Попливемо, — владно-добродушно озивається співвласник «Голубки». — Вирушаємо, капітане. З усіма цими гарними дітьми.
І киває помічникові Крістіану, який уже звівся й поступився місцем. Хай побачать, що Крістіан добре справується. Дівчата посуваються ближче одна до одної, щоб пан Юбеліус мав де сісти. Той доброзичливо всміхається до них усіх. Усі йому подобаються, та й пані Юбеліус виїхала на літо.
Рух тут уже не жвавий. Біля заростей очерету сидить у плоскодонці чоловік і вудить. На кількох човнах молодь веслує до Гольму й заощаджує монетки по чверть крони. Фірма «Спадкоємець Ескіля Ескільссона В. Лундблум» вийшла на своїй моторці й кружляє по морі в суботньому прогулянковому турі. У фарватері пливе щось схоже на вітрильник. Капітан на дрібку розплющує очі й упізнає цю річ. Це звичайний весловий човен — брунатний, хоч і просмолений, та все одно страшенно розсохлий. Один чоловік стоїть за стерном, а другий вичерпує воду. Третій просто підтримує компанію, він співає.
— Зійди з курсу, Ю. Ґ.! — горлає він.
Ю. Ґ. крутить нікудишній штурвал і чемно дає дорогу. У човні сидять єдині городяни, до яких він почуває хоч якусь симпатію, — брати.
Брати вони тільки по духу. «Ми брати моря і шторму!» — пояснив колись капітан, у веселішу мить, ніж ось ця. Власне, тесля Калле Нільссон колись теж бував на морях, навіть в отих південних. Це той, що співає. Той, що стернує, бляхар Бенґтссон, замолоду завербувався у флот. Нічого особливого, але він власник човна й порядний чоловік. Ну а третій, що черпає, — це просто собі Улле із Смоланду, будівельник, що не раз і не два об’їздив усю країну й зрештою випадково осів тут. Сам же човен, як уже сказано, ніякий не вітрильник. Однак Калле Нільссону спало на думку трохи походити під парусом. Отож приладнав камінь на днище, поставив мачту й нап’яв вітрило. «Найважливіше в мореплаванні — це вичерпувати воду», — сказав він.
І ось три брати моря і шторму вітають четвертого. Вимахують літровою пляшкою і тим, що в ній ще залишилось. Та й машиніст «Голубки» не проти потішити капітана й командувача. Не зважаючи на пана Юбеліуса, випускає трохи пари, щоб свиснути. Розходяться два судна, й брати моря і шторму обмінюються привітаннями. Хвилини зо дві видається, що Ю. Ґ. таки прокинувся. Кінець кінцем Юбеліус питає:
— Маєте намір, капітане, посадити нас на мілину?
Той не відповідає. «Людина — це пес, — думає він. — Пес. Треба встати і…» А тоді пробігає гадка, що справді було бажання сісти на мілину. Скреготливий кінець життєвого шляху.
Серпневе суботнє надвечір’я, скоро літо добіжить кінця. Капітан ще глибше поринає у хміль. Держить курс там, де нема ніякого курсу, ця посудина і так пройде. Скрекоче в голові, рипить пачка з-під цукру. Машиніст попускає трохи пари у свисток, Ігельгольм уже близько. Сьогодні ввечері ще три рейси.
Уві сні судно йде далі, до Щасливого побережжя в теплому морі, а на містку стоїть капітан — командувач. Поки «Голубка» наближається до Гольму, він викеровує у Пам’ять. Йому підпорядковуються великі білі яскраві кораблі, вони пропливають Середземним морем, Гібралтаром і ще теплішими морями. Великі білі яскраві кораблі ковзають в ароматі квітів та охмелінні. А інші кораблі, важкі, з Гамбурга, Дюнкерка, Шербурґа та Ньюкасла, велетні з прославленими назвами (Ю. Ґ. Боттенгаммар, капітан і головнокомандувач) курсують влітку до Стокгольма й Нордкапу, розтинають воду, овіяні духмяними від квітів вітрами з південних морів. У теплому морі піднімає голову Хвороба, торсає капітана-головнокомандувача й шепоче: «Іди ж бо!» Він іде на інші судна, ще дістає їх, Хвороба знову розпаношується, й судна все дрібнішають. Перевезення пасажирів у Північному морі. То одне, то друге трампове — вантажне, поза всіма регулярними лініями — судно, але жодного разу в південних морях. І ось він перебирається на Балтику, щоб там залишитися назавжди. Запливає в німецькі, російські та фінські гавані, а згодом настає черга Норрландського побережжя. «Шануйтеся, капітане, — кажуть йому, — бо інакше ми змушені будемо вас звільнити». Минає півроку, наближається кінець сезону, а Боттенгаммара вже встигли звільнити. Наступного року — ще менше суденце. Малі, маленькі вантажні шкаралупки возять молоко до міста. Командує ними Ю. Ґ. Боттенгаммар. Попереднього року він знову занедужав. Хотів був водити невеликий буксир річками, однак керівництво категорично порішило, що така робота несумісна з п’яницею капітаном-командувачем і з його службовим формуляром. Тоді Ю. Ґ. вийшов на велику дорогу й подався до моря. Пройшовши кількадесят кілометрів, опинився тут. Незвично було мати під ногами такий довжелезний шмат суші. Ото й ходив по місті, носив свій титул капітана. Люди ставилися до прибульця ввічливо, бо справляв на них якесь враження та ще, мабуть, гадали, що в нього гроші водяться. Напевно, й досі так гадають, до сьогодні, коли він сидить, куняє й пустив самопливом «Голубку» до Гольму. Коли машиніст дає сигнал свистком, капітан на мить очунює, розклеплює повіки так широко, як тільки може, — а може він небагато, — й про людське око командує: «Сповільни. Задній хід. Сповільни». І кораблик причалює.
Боттенгаммар чує звук акордеона та скрипки біля танцювального майданчика, тупіт на палубі та причалі. Відчуває, як гойднулося суденце, коли пан Юбеліус ступив на берег. Край цієї великої пристані доведеться постояти й нічого не завантажити. Десять хвилин, навіть на годинник не треба дивитися. А тоді — знову в море, знову довгий кілометр до міста, щоб узяти на борт пасажирів і вантаж — коробки з лимонадом та кошики з хлібом. Літр-другий теж перевезеться контрабандою влітку з міста. Люди спитають капітана-командувача: «Може, чарку?» І він хильне чарку. Хай навіть власники сказали, що Ю. Ґ. не сміє пиячити.
Пан Юбеліус стоїть на пристані й згори споглядає на нього. Випинається обвислий живіт, а ціпок — аршин — вимірює, скільки Тверезости й Ладу в людей на Ігельгольмі. Змірив капітана — а той і до піваршина не дотягає. І подивитися не зволить, коли до нього звертаються. Мовчить, ані пари з уст.
— Ми не можемо дозволити, щоб таке й далі тривало, Боттенгаммаре. Щосуботи одне й те саме! Та хоч раз у суботу ви б могли не напитися? Тоді принаймні на ногах трималися б!
Юбеліус стоїть там, нагорі, на коротких товстих ногах і втупився в капітана-командувача, що сидить і навіть не гадає відповісти.