— Ну а твої приятелі? Їх же чимало було.
— Теж здиміли. З хорошою міною. Років за десять вони з’являться, щоб розказати про мої «невеличкі пиятики».
— Подаси на розлучення?
— Тільки не я, — відказав він і задивився у вікно. — Це вона хоче розлучитися. Для неї нічого не зміниться. Ті самі гулянки, які я оплачуватиму, хоча сам і не гулятиму. Те саме життя, тільки з іншим хлопом. Той самий автомобіль… Знаєш, Йосеф Лунд їде до Ніцци.
— А що ж залишилося тобі?
— Ось це, — відказав він, обернувшись до неї, усміхнувшись і показавши на свої три золоті зуби. — Тільки це. Та й то прикус у них неправильний.
Стариган ковзався сам — вгору і вниз, вгору і вниз. Інструктор кудись подівся.
— Улле, — проказала жінка й підійшла до нього, — тобі треба було одружитися зі мною.
— То досі ми були б уже розлучені.
— Але ти мав би гроші, — наголосила вона. — Я нікого не покидаю напризволяще.
— Чудна ти.
І тоді вона кінець кінцем спитала:
— Скільки ти потребуєш?
Старий чоловік ще раз упав на схилі. Звівся, струсив сніг із одежі й сторожко роззирнувся навколо. Тоді нахилився й відстібнув лижі. Коли йшов під гору, видно було, що мучить подагра цього спітнілого й усміхненого пана.
— Роби як знаєш, Улле, — ображено мовила жінка. — Я тільки хотіла допомогти тобі. Ти ж потребуєш грошей!
— Не я потребую, а вона. У такому разі не хочу позичати в тебе. Розумієш? Зрештою, це Лундова вина. Він Кульманів родич, це вроджені лихварі. А ми були друзі. Коли він звихнув ногу — пам’ятаєш? — то дістав Нору на втіху. Еге ж, таке можна було б назвати виразом співчуття до нього. Згодом, коли багато чого вийшло наяву, я висловився Лундові прямо, просто у вічі. Зрештою ми побилися. За якийсь час він став допікати мені якимись хитромудрими папірцями — ось цього клубка й досі не можу розплутати. Я позичав, позичав і запозичався… Заборгував Лундові й бозна ще кому — чи то старому, чи то молодому Кульманові. Так чи сяк, а настав гаплик.
Улле широко повів рукою.
— Останнє, що він забрав, — це авто. І ним туди поїде, авжеж. Не здивуюся, коли й Лунд попадеться в лабети старигану. Той, знаєш, справдешній павучище. Мій батько теж був лихвар. Голлен, акціонер Голлен. Вмер у Лонґгольмені. А Кульман як сидів собі, так і досі спокійнісінько сидить. Називає свою фірму відкрито — Кульманова позичкова контора. Має повно всілякого мотлоху. Старі туфлі, шляфроки, костюми, срібло, золото — все, чого душа запрагне. І лихварює. Готівкою.
Розлючений Улле глипнув на жінку.
— Якби не те, то я хоча б заплатив за розлучення!
— Ти зовсім не сучасна людина, — зауважила вона. — Ходиш і носиш злобу на когось. Дітвацтво якесь! Дістанеш гроші вже завтра, якщо я зателеграфую. І не муситимеш женитися зі мною. Знаєш, я теж розлучаюся. Мій чоловік дуже милий, але я з ним не витримую. І не конче тобі одружуватися зі мною! Запрошу шість відсотків — це моя єдина умова.
— Досить про це говорити, — сказав він.
— То хоч потанцюй зі мною ввечері, — попрохала вона. — я почуваюся так самотньо поміж цих незнайомих людей…
Коли Улле зійшов додолу попоїсти, жінка сиділа за його столом. Холодно вклонившись, проминув її й підійшов до Кульмана.
— Мій стіл зайнятий. Сподіваюся, ви будете не проти, якщо я…
— Звичайно ж, про що мова, — перебільшено люб’язно відповів той.
— Я звуся Голдінґ.
— Дуже приємно, я Кульман.
Вони познайомилися біля стола із закусками.
— Тут доволі нудно, — сказав старий. — Однак треба визнати, що місце непогане. Ви завсідний гість?
— Щороку тут буваю. А ви, мабуть, уперше, пане Кульмане?
— Так, але мій небіж часто сюди приїжджає. Лунд. Йосеф Лунд.
— О, — усміхнувшись, блиснув золотими зубами Голдінґ, — ми з ним дуже добрі приятелі. Познайомилися добрих кілька років тому.
Усе пообіддя вони балакали про Лунда.
Були дуже ввічливі. Заговоривши про лижі, молодший згадав, що торік Лунд звихнув ногу.
— Завтра я стану на лижі, — сказав. — Може, виберемося гуртом?
— Я ніколи не мав уявлення, що воно таке, — заяснів старший. — Власне, щойно сьогодні я спробував це діло навсправжки. Хоч лижник з мене й ніякий, та якщо хочете…
З-за стола молодший звівся першим. Прийшовши на станцію, зателеграфував: «Не розлучаюся крп гроші понеділок крп Улле».
Старший написав листа — дуже короткого, бо натомився: «Сімоне, перевір справи Улофа Голдінґа — сина акціонера Голлена. Негайно дай відповідь!»
А наступного дня вони стали на лижі.
Не квапилися. Молодший простував попереду. Старший плуганився назирці на непевних ногах. Часто вибивався з лижні, падав, і тоді йому допомагав стати на ноги Голдінґ. Обидвоє сміялися. Був це похід на кілька кілометрів. Спершу вниз долиною, а тоді — вгору лісистим узвозом на той бік хребта. Ні, вони нікуди не поспішали. Молодий ішов попереду так поволі, ніби прогулював важкохворого, а старий так обливався потом і сопів, ніби йому наставала остання година.
— Саме тут, — сказав Голдінґ, — Йосеф Лунд з’їхав униз. Зник миттю, потішно це виглядало. Шусть! — і нема його. Але він всього-на-всього звихнув ступню й трохи подряпав лице. Поталанило йому, неймовірно поталанило. Гляньте вниз, це могло погано скінчитися.
Вони рухалися на краю провалля.
Кульман відступив і тримався вище від Голдінґа.
— Не для мене такі речі, — відповів він. — Мені треба рівнини — так би мовити, твердого ґрунту під ногами.
Згрібши сніг із пенька, старий сів.
Спершись на палиці, молодий втупився в спітніле лице супутника.
— Непогано було б зараз повернутися, — додав Кульман.
— Подумайте, — проказав Голдінґ, — якби ви так отут і звалилися. Якби зараз встали, а лижі ковзнули — і геп! Це, очевидно, була б лиха пригода.
Старий примружив очі на нього.
— Не спішно мені розбиватися.
— А якби комусь було спішно? — спитав молодий. — Якби я, скажімо, скинув вас у прірву? Я б тоді спустився й перевірив, чи справді ви мертвий, перш ніж піти по допомогу. Нещасливий випадок! Розумієте? Ось ви сидите на пеньку. Кожен побачив би, що ви тут сиділи. Побачив би також сліди ваших лиж — просто до провалля. Ото якби я так захотів вас зіпхнути, якби зараз мені такого закортіло, пане Кульмане… Якби таке спало мені на думку…
Старий звівся на ноги.
— Ми б могли побалакати про щось інше, — сказав він і лякливо оглянувся навколо.
— Кажу вам: якби я захотів вас зіпхнути, — вів своє Голдінґ, блиснувши золотозубою усмішкою.
— Цього ви аж ніяк не хочете. З якої речі вам таке коїти? Я ж вам нічого злого не зробив.
— Але ви могли б відмовити мені в чомусь, і тоді я впав би в злість. Наприклад, чи міг би я попросити вас, Кульмане, зробити мені одну послугу? Скажімо, дати позичку. Я б сказав отак: «Не вимагаю, щоб ви віддали мені те, що фактично видурили в мого батька. Волію, щоб ви позичили мені п’ятдесят тисяч. Знаю, що вам таке до снаги, а передо мною банки зачинено. Можу приїхати до вас будь-коли. То позичите під шість відсотків? Вбережете своє життя — тільки з умовою, що дасте мені кредит — п’ятдесят тисяч. Ви ж лихвар. Я також, хоч і з іншого покоління, більш відкритого. Тож, інакше кажучи: тимчасово стаю власником вашого життя — як застави, як цінного предмета. Віддаю його вам. Вділяєте за це п’ятдесят тисяч. Гадаєте, що ваше життя не варте такої суми?
Перестрашений Кульман видивлявся на нього.
— Але ж любий пане… Голдінґу. Шановний, ви ж не тямите, що кажете! Я не маю грошей на позички. Щодо вашого батька… Голлена, мого щирого приятеля Голлена, то це були справи… іпотека… а я… я ж бідний…
Затрусившись, він обережно позадкував, але спіткнувся й упав на задок. Молодик допоміг старому встати й узяв його попід руку.
— Але ж любий пане… Кульмане, я нічого такого не сказав. Натякнув лише, що міг би так висловитися. Одначе не зробив цього. Міг би, даймо на те, зажадати сімдесяти п’яти, а то й ста тисяч. Натомість ідеться про півста тисяч і шість відсотків. Тобто я сказав тільки те, що міг би попросити позички на таку суму.