Фрідлев звівся. Струснув своїм великим тілом і вголос каже:
— Атож, найкраще — це покінчити з цією історією. Треба вибрати або одне, або друге. «То все за мою чесну гру», — сказав Пелле-Картяр, коли його заарештували й хтось, що програв у нього гроші, крикнув: «Маєш по заслузі! Тепер ти на своєму місці, шулеру, кримінальнику!» І тоді Пелле мовив: «Треба вибрати або одне, або друге». А я від себе скажу…
Фрідлев знову сів. Добре сидиться, це відпочинок. Міцно змружив очі. І знову він на тому самому місці.
А я скажу, що ця поїздка боком мені вилізла. Прикра річ, як ото у Смальвікені висловився Свен-Комірець про блощиць у бараку. Так само прикро згадати нашу балачку із Стульсіусом: що ж, пане інженере, пора мені на південь, у теплі долини. А той, ошкірившись, побажав щасливої дороги й поцікавився, чи це часом не пов’язане з весіллям і новосіллям. «Еге ж, — відказав я, — так воно і є. Довго пробудеш десь у далеких краях, як оце я, побачиш світу й кінець кінцем захочеш додому». А він вийняв п’ять крон і виголосив: «Ось скромний подарунок. Знаю, що ви не проти такого. Це для вашого першого сина».
Погомоніли ми, як ніколи раніш. А товариство у складчину зібрало сто крон, у золоті. Юганссонів синок підніс мені гроші та список і сказав: «Осядеш багатим торговцем у Смоланді. Ти не дочекався разом з нами до своїх шістдесяти літ, ото ми й гуртом вирішили дати тобі подарунок на прощання та подякувати за ретельну роботу». А ще дістався мені ціпок із срібною ручкою. «Такий належить мати багатому торговцеві», — сказонув хтось і вискалив зуби. Мабуть, Петтерссон із Крунубергу або Нільссон із Фалуна. Цікаво мені, чи знав він щось, коли ляпнув ось таке. Треба було б заїхати йому в пику. Та ні, нічогісінько він не знав.
«Передай привіт Странду, коли стрінетеся. Він живе у твоїх краях», — наказали мені всі. «Гаразд», — відповів я. А коли пустився в дорогу, то всі ті, що віддавна в нашому гурті, мало не просльозилися, їй-бо. Та й я теж. І вони, і я почувалися так, наче хтось із нас покинув товариство й умер. Зрештою, воно на одне виходить.
Фрідлев знову зводиться й знову сідає на широкий зад. Іде ще один поїзд. Не спиняється, пригальмовує лишень між семафорами, а тоді набирає ходу й зникає в пітьмі. Довго слухає Фрідлев перестук, аж до передзвону тиші у вухах. На станційці гасять світло, тільки семафори світять. Вдень і вночі блимають, нічого іншого не мають до роботи. Люди вкладаються спати, відійшов останній цього дня потяг, Фрідлев знову заплющує очі.
Якби ж хоч куриво порядне було. Не всі курять сигари, не всім стирчать із рота цигарки — паперові трубочки, які й не вхопиш пальцями. Фрідлев ще раз мацає по кишенях. Нічого немає в цій драній фуфайці. А в Норрланді ніколи не забракло тютюну в кишенях старого пальта.
Знайшлося кілька щіпок. Мабуть, це не що інше, як глиця й інший непотріб, та принаймні є чим натоптати люльку. Фрідлев видмухує дим і тюкає.
Як воно все було? Еге ж, хотілося натовкти носа Калле Странду-
Ото сидиш у поїзді й думаєш собі: життя прекрасне, а в південних краях, що починаються в Онґерманланді, чарівні краєвиди. Пізнє літо, тепле й приємне, їдеш та й снуєш оповіді про грубі гроші та про різні небувалі випадки. Почасти правду кажеш, а решту вигадуєш. Це ж бо розвага — правити байки. Треба ж показати, що ти не з одної печі хліб куштував, побачив трохи світу, навіть якось у Норвегії побував.
А в купе сидить якийсь молодий порядний вайло. Придивляється до тебе. «Пане, — питає він, — а вас часом не Фрідлевом звати?» «Еге ж, так мене звуть. А ви хто будете?» «Я син Пелле з Уппланду, Артур Перссон. Чи пам’ятаєте мене?» «Трясця мені в печінку! Невже це ти, Артуре? Аякже, пам’ятаю. Ти був дуже бліденький, коли працював підручним. Ми казали, що з тебе ніколи не вийде залізничник чи підривник». «Атож, ви завжди були добрі до слабких, — каже Артур. — Не те що Странд. Той усе знай покрикував і погейкував. Між іншим, я тепер торговельний аґент. Їду до Упсали. Так, Страндові добре поводиться, минулого літа я бачив його в рідних краях. Він одружився й почав торгувати. Як гадаю, оженився з крамницею. Тепер став, звісно, великою шишкою в муніципалітеті…»
Оце так новина! Наче мокрим мішком по голові. Забагато, навіть як на мене.
— Слухай-но, Артуре, — озвався я за якусь мить. — Може, знаєш ім’я його жінки?
Хвилинку подумавши, він відказав:
— Здається, Кароліною вона зветься. Щось подібне до того.
— А чи не Клементиною?
— Саме так, — ствердив син Пелле з Уппланду. Поїзд під’їжджав до двірця в Упсалі.
— Передай привіт своєму батькові, Артуре.
— Він уже небіжчик. Невже ви не чули?
— Он як, — сказав я. — Що ж, усі ми там будемо.
А коли поїзд рушив, дуже довго простоявши на міській станції, я знову озвався:
— Поздоров усіх своїх домашніх, передай привіт Пелле з Уппланду, бо я з вами вже ніколи не побачусь.
Трохи не туди повів я річ. Артур, мабуть, подумав, що це я сп’яну отак верзу.
Потяг рушив, а невдовзі хтось гукнув: «Стокгольм!»
Еге ж, Стокгольм. Треба було трохи подивитися на це місто, адже ті, що там бували, знай охали з подиву та роти роззявляли. Якби воно склалось інакше, то і я поводився б так само, а тоді мені було не до оглядання. Я ходив із ціпком, оздобленим срібною ручкою, і скидався на торговця — нехай із Смоланду, та все-таки.
Ото ж пішов я. Як іти, то йти. Я завжди був байдужий до спиртного, а тут воно стало втіхою й розрадою. Коли не працюєш, то тіло слабне, та й до пиятики ти не звик. Звісно, бували приємні хвилини, по-всякому траплялося. Треба ж чогось вчепитися. Так чи сяк, а гроші марнуються. Ото подумаєш собі, що довелося гарувати й заощаджувати задля того, щоб… Еге ж. А одну добру річ я таки зробив. Прийшов на пошту й надіслав рекомендованого листа Стульсіусу. І написав: повертаю вам оті п’ять крон, бо цього року хрестин не буде. З великою повагою й побажаннями всього найкращого — Ю. Фрідлев.
А ці сто крон золотом не шкода було розтринькувати. Не шкода було пустити з руки ціпок. Упав, а я його не підняв.
— Пане, ви згубили ціпок, — підбіг до мене вуличник.
— Візьми собі його, хлопчику, — відрік я. — Я ж не якийсь там багатий торгаш із Смоланду.
Як же ж воно було…
Хотів я, Калле Странде, розквасити тобі носа. Мені вже поза п’ятдесят, але руки ще послужать, коли треба.
А все через цікавість. Забаглося глянути, якими очима дивитиметься Клементина. Ото я напідпитку й сказав горілчаним братам у Старому Місті: «Годі. Поки що припинимо гульню-пиятику. Мушу поїхати додому, до Смоланду, щоб натовкти пику давньому приятелеві. Для цього діла треба протверезитися».
Раз уже прирік таке собі, то не було іншої ради, ніж їхати. Довелося гарувати, тягати цемент, щоб заробити на квиток додому. Бо ж за два місяці у Стокгольмі промарнував усе, що заощаджував двадцять років.
Якби ж то припинилося це безугавне блимання. Нагадує мені Улле-Вугляра — Блимала, як ми його прозвали. Кліпав очима, бо його мама дуже налякалася чогось, ще коли вагітною ходила.
Довга тиша навкруги і в самому Фрідлеві.
Отож.
Я пиячив разом із приятелями, зате ніколи не опускався до того, щоб жувати тютюн. Хотів мати чистий писок. Крім того, жувальний тютюн шкодить голосу, тоді гірше співаєш. На весь наш гурт тільки синок Юганссона взяв із мене приклад. Підігрував цьому хлопцеві на гармошці Фабіан. Ой, Фабіанчику, ти теж рушив у цю ж путь. Так, малий Юганссон мав хороший голос, та ось слів пісень не запам’ятовував. Усе знай мугикав «бум-бум» і «ля-ля», коли доходив до трудних місць. Але годі вже про таке думати саме тепер. Фабіан…
Звівшись, Фрідлев міцно вхопився за гілку над головою. «Ось цей сучок, — думає він, видобувши шнурок із кишені, — ось цей сучок не втримав би мене у мої сорок чи тридцять п’ять літ. Коли ми були молоді, Клементина казала: «Земля стугонить під тобою, Юліусе. Здалеку тебе чути».