Цих парубчаків можна було побачити вечорами на вулицях, вони швендяли, стояли на станції й чекали на поїзд, тинялися містом від кафе до кафе. Он там за рогом зненацька вчинився гармидер, побилися. Он там в осінній пітьмі хрипкі голоси ревуть популярну пісеньку, понапивалися. Нíчого забивати собі голову такими дрібницями, коли весь світ горить. Он там вламались у крамницю залізних виробів, адже все тепер можна продати — мастило, електропровід, інструменти. Чимало було таких, що сновигали в місті й шепотіли:
— Чи не маєш чого продати? За метр дроту дістанеш чотири крони, за десять метрів — сорок крон, за сто…
І вони нарешті-таки попалися. Звичайно ж, випадково. І всі подумали: «Ну нарешті!»
Ми сидимо в Улле вдома й дожидаємося часу йти до потяга. Хазяїн непокоїться, йому доводиться раз у раз бігати до крамниці й наглядати, як там справується Дора з крамарчуками, адже сьогодні субота. Впереміж він послуговується то діалектом, то силуваною літературною мовою, немовби безнастанно сновигав між двома світами. Прийшла Дора перекинутися кількома словами. Огрядна й спокійна в цій суботній метушні, веде мову про погоду, вітер, ціни та торгівлю. Питає, як там похорон. Відповідаю, що було чимало людей, багато квітів, мовці гарно говорили. «О, — каже, — то там можна було незле розважитися». Обмовилася. Сама відчула, що ляпнула дурницю, це видно на її лиці. Дора знову метнулася до крамниці, й повернувся Улле.
— Розкажи про Юлле, — прохаю.
Задивившись на мене, він нервово погладжує маківку.
— Йому випало змінитися, — проказує Улле.
І я вкотре задумуюся про слова. Випало змінитися. Неначе з книжки вичитав.
І знову говірка:
— Тогди всьо йшло до того, жеби піти…
Прикусивши язика, щоб не вилаятись, він переходить на літературну, книжну мову.
— Він усе ліз битися, не знав ніякого стриму. Люди в місті боялися його, хоч не можна сказати, що це був силач. Аж ніяк, — з виглядом знавця Улле похитує головою. — Років зо два — від своїх дев'ятнадцяти до двадцяти одного — він отак поводився, а тоді…
Перехід на говірку.
— По тому так ся стало… Його злапали…
Довга мовчанка. Улле, видко, пригадує, що не з одним Юлле таке сталося.
— Я ж теж був у це замішаний, — соромливо докидає він.
— То що було потім?
— Що ж, він знайшов собі роботу, почав подорожувати. Відбувши термін у місцях по-збав-ле-ння волі.
— Угу.
— А по тім всім, — Улле перейшов на говірку, — колисьтокай Юлле повів мені, же буде вандрував в якихсь справах, не знаю, в яких там. Но, але став коробейником. І ся змінив, гейби його підкинули замісць того давнійшого. Гет гинший чоловік.
А далі по-грамотному:
— Цілком інша, нова людина. Зовсім не той, що був колись.
— Ну а ти, Улле? — питаю його.
Здивовано зиркає на мене.
— Я?
Еге ж, ти, Улле. Ти теж був злодійчук. Теж був забіяка — ще гірший, зрештою, ніж Юлле. Яким чином ти теж «ся змінив, гейби тебе підкинули замісць того давнійшого»?
Та ні, він не може подивитися на себе збоку. Не може подивуватися з самого себе, не бачить своєї власної переміни. Улле на своєму місці. Має крамницю (як він її запопав?), має беручку, практичну й заповзятливу жінку.
— Так, це дивовижна річ, — кажу я. — Знаєш, кілька років тому я зустрів Юлле у Стокгольмі. Ми їхали в трамваї, напхом напханому, і кондуктор не міг добратися до всіх. Коли нам треба було вийти, Юлле сказав: «Перепрошую, я не міг заплатити». І в ресторані він узяв забагато здачі — десь на двадцять п’ять ере. Наступного дня пішов туди й віддав зайвину офіціантці.
— Атож, — згоджується Улле, — дивина. Коли він почав подорожувати, то немовби зарік положив. Не знаю чому.
І раптом йому щось пригадується.
— Ще коли ми були хлопцями, ходили зграєю й робили різні капості, якось у вісімнадцятому році Юлле і я стояли на станції. І Юлле сказав: «Якби працювати на залізниці, весь час їздити взад-уперед, то не довелося б натворити стільки дурниць. Або ж якби воювати на війні».
Розмова точиться мляво, незадовго пора мені йти. На стіні надійно й спокійно цокає годинник. Внизу в крамниці тупають і човгають ноги, поклацують терези, гупають повні мішки, шелестить папір, грюкають двері. До нас долинають голоси. «Трохи більше. Дякую. Так. Це коштує…» І різкий Дорин вигук: «О ні-і-і, ми не можемо більш давати набір!»
Ото ж бо.
— Слухай-но, — озиваюсь я, — а навіщо він наклав на себе руки?
Улле, вагаючись, погладжує потилицю й крадькома кидає оком на мене.
— Він втратив роботу й не міг знайти іншої. Розумієш, тепер важкі часи, всюди звільняють працівників. Кілька місяців він поневірявся тут у місті. Інколи заходив сюди, і раз я йому сказав: «Якщо потребуєш грошей, то я…» Так, Дора була проти, але в усякому разі… Та він відповів, що коли потребуватиме грошей, то візьме у свого батька. Ні, він прагнув мати роботу, подорожувати. Не просто собі волочитися задля втіхи, а щоб якась користь була.
— І що далі?
— А далі на нього знову найшло те саме. Кортіло красти і водночас не хотілося таке робити. Це щось на зразок того, що, скажімо, ти дав йому мільйон і попросив завезти цю суму до Америки, а там доставити там на певну адресу. Він ретельно виконав би доручене, бо це була б робота. Розумієш, це було б завдання. Та якби ти поклав перед ним два ере й відвернувся, то…
Улле повів рукою.
— Отож він не хотів… втім, хотів. А тоді, мабуть, вирішив, що краще покласти всьому кінець.
Я попрощався з Дорою. Вона була дуже заклопотана (ну то бувай здоров, щасливої подорожі, приємно було побачитися, не забувай заскочити до нас, коли будеш у цих краях, їй-бо, мушу повернутися до крамниці). Улле провів мене до станції.
Люди знімали шапки й віталися з ним. Солідний чоловік, у нього стільки справ, на які треба заслужити довіру. Член міської управи, аякже. Порядна людина.
Ми небагато розмовляли.
— А якби ти, Улле, потрапив у його становище? — спитав я.
— Я? У його становище? А це ж як?
— Ну, якби ти не мав крамниці. Якби був мандрівним торговцем, як-от Юлле, й раптом опинився без роботи.
Він не відразу відповів. Зрозумів, щó я мав на увазі.
Обізвався за добру хвилину.
— Я ж зустрів Дору. Та й не війна тепер.
Улле опустив очі, тоді знову підняв. Був збентежений.
— Ліпше ся не питай про таке. Нема про шо беседувати.
Коли надійшов потяг, мій приятель облишив говірку.
— Щасливої дороги. Приємно було зустрітися. Коли будеш у цих краях…
Довгобородий
Якось, коли я йшов пішки (гадалося, що це будуть сорок кілометрів прямого, рівного уппландського шляху до Стокгольма, а виявилося, що це самі повороти та закрути, горби та видолинки), наздогнав мене селянин на підводі. Сонце ще не впоралося з тим, що мало зробити цього дня. У гаях несміло щебетали пташки; з озерець вибиралися на берег качки й важко пролітали кільканадцять кроків, посвистуючи крилами; зліва, у калюжі край дороги, жаба виголосила довгу промову про жаб’ячу політику; кінь по-особливому схилив голову. Я відразу зміркував, що його приставили до прибирання в якомусь містечку й щопонеділка вдосвіта доводиться самотужки давати лад на центральній вулиці з неодмінною назвою Кунґсґатан.
— Як там ваша конячка? — спитав я їздового.
— Доброго ранку. Дай Боже здоров’ячка, — відповів він, знявши шапку. — На дощ заноситься. Ми проїхали вже двадцять кілометрів, а тоді кобила завжди ось так виглядає.
— Що гадаєте робити з цією зеленню? — поцікавився я. Не те що конче хотів дізнатися, навіщо всі ці прив’ялі берізки на возі, просто цього ранку я мав настрій побалакати, а таке буває рідко.
— Це на Івана Купала, — пояснив селянин, і я згадав, що це свято випадає на завтра. — Сідайте, підвезу вас.
Я сів поруч нього. Розпитував мене багато про що. І скільки мені років, і що в мене за робота, і в якій справі я йду, і чи знаю я Стокгольм, і як мені подобається ця сонячна й вітряна погода. Досі добре пам’ятаю, що мав він нерівну чорну бороду, яка прикривала шрам на підборідді, що на лівій руці бракувало йому пальця й що жував тютюн. Запропонував мені щіпку, від якої я став чхати, аж сльози на очах виступили. Казав він, що має садибу на п’ятнадцяти-двадцяти гектарах, і ліс є, що возить до Стокгольма ялинки на Різдво й берізки на Івана Купала. Натомість я розповів йому безліч всякої всячини, та й прибрехав чимало. Такий уже був із нього вдячний, щирий, відкритий слухач, що я не міг втриматись, щоб не описати політ аеропланом, у якому ніколи не бував. З якоїсь причини мова пішла про біль зубів, і я сказав, що в деяких місцевостях Швеції його вгамовують сіллю, креозотом, гасом чи зернистим порохом (останній засіб застосовують для того, щоб підірвати хворий зуб; таке мій слухач вважав марнотратством). Пригостив мене бутербродом та солодовим напоєм: то була поїздка для розваги, тому сьогодні він не пив молока. Я змалював мої подорожі за кордоном кілька років тому, які все ж таки відбув. Знав на той час напам’ять чимало віршів, які декламував моєму супутникові. Він гадав, що я сам їх написав, а що був із того радий, то я не вивів його з омани. І я зауважив тоді (точніше сказати — допіру нині, пригадуючи його лице й голос), що в його нутрі щось звільнилося від напруги. Цілком природна річ — дати волю язику, коли маєш собі компанію на возі. Насамперед селянин розказав про своє господарство. Називав його хутором, хоч насправді було воно клаптем землі й хаткою, звичайнісіньким дрібним наділом. Сказав, що ходив до сільськогосподарської школи й багато чого там навчився, що купив садибу на початку війни й спершу мав добрий прибуток, але тепер стало гірше. Блищали йому очі, борода ходором ходила, коли говорив про те, що йому все добре вдається, бо сам він достеменно знає, як обробляти землю — з глибоким оранням, підживленням штучними та природними добривами, і як доглядати худобу. «Теоретично, — мовив він, і це слово довго перекочувалось у роті, — теоретично маю вдома вісім корів, але наразі їх чотири, бо з різних причин довелося продати дві пари. Практично ж, — і знову слово затрималось у роті, — практично маю лише дві, бо згодом ще раз постало питання про те, щоб продати пару». Не признався, що був змушений це зробити. Сидів на возі, понукував шкапу, задирав голову до непевного неба й куйовдив бороду великим пальцем. Повна радости та втіхи, котилася підвода уппландським шляхом. В’януло листя, по-осінньому шаруділо, низько над нами літали птахи, віз трясся й рипів, вищала вісь колеса.