— Скільки зможете вторгувати за ці деревця? — поцікавився я.
— Ет, — відказав селянин, обернувшись і зиркнувши на них замилуваним оком. — Мабуть, яких десять-п’ятнадцять крон.
— Не дуже-то вони свіжі на вигляд, — зауважив я.
— Вночі я їх покропив водою. Знаєте… Річ у тім, — щиро признався він, оглянувшись навколо, — що час від часу я вихиляю чарку-дві. На таке завжди знайдеться якась галузка.
— Та ще й за одним махом, звичайно, проріджуєш і плекаєш свій власний ліс, — докинув я.
На те він пожвавішав, скуйовдив пальцем бороду й засміявся, показавши потемнілі від тютюну зуби.
І знову завів мову про своє хазяйство. Про те, як воно розвивалося. Якщо врахувати все загалом, то набереться гектарів сорок, і тепер, коли він дійшов ладу із самим собою, можна було б тримати десятьох корів і трьох коней. А цю зелень везе, аби мати привід для святкової подорожі. Він хмелів від самої своєї балачки, повнився радістю. Як гадаю, дуже велике значення в житті має ось така весела балачка. Ну а мій попутник, ні дурний, ні мудрий, їхав, повторяючи всі повороти звивистої дороги. Що далі від дому, то більший хвалько з нього був. По годині їзди він уже став багатієм, тобто невдовзі стане, раз уже дійшов ладу із самим собою. Ще б тільки залагодити деякі дріб’язкові справи. Буде глибоке орання. Будуть міндобрива, скільки треба. Вирубається трохи лісу, коли буде на те дозвіл. Говорив зі мною так, ніби я жив у його маєтку кілька літ і знав там кожну грудку, кожен камінчик.
— На лузі, біля межі з Ульссоновим наділом, — низина. Справдешнє болото. Я вже подумую, чи не копати там торф. А у хліві заллю цементну долівку. Будуть кращі дороги. Кращий дім. Більше людей.
Уже без цікавости я поспитав, чи велика в нього сім’я.
Якусь мить він мовчав. Смутно погойдувалися зів’ялі берізки, шаруділи й хилиталися — до ладу з самими собою та з вибоїнами на дорозі. Круп кобили справляв враження ходячого паркану з рідких штахет, по яких кортить провести палицею, хоч знаєш, що не видобудеш ніякої мелодії.
Перевівши око на руку, господар придивився, жонатий він чи ні. Рука сказала «ні», проте він ствердно кивнув головою.
— П’ятеро дітей, — відповів, — але четверо — не мої.
Його, видно, так і поривало сказати правду. Отже, не в ладу він був із самим собою, не до ладу став із шляхом, днем і з святковим купальським настроєм, що пройняв був нас обох.
— Так уже є, — мовив, — що моя жінка багато чого не може втямити.
— Чого саме?
— Того, що хочеться потеревенити про різні речі. Про те, що треба зробити, раз ти вже берешся до діла. Та й дітлахи — її — за нікчему мене мають. Стрінешся ото з кимсь, прийдеш додому й тільки роззявиш рота щось сказати — та будь-що, а вона тобі не попустить…
— Чого не попустить?
Без потреби він вйокнув на шкапу. Однак вона не слухала. Належала до таких, що чують тільки «трр», хай навіть вимовлене пошепки, тож і далі трюхикала розміреним передполудневим ходом. Чоловік поруч мене смикнув себе за бороду й скосив очі на землю.
— Що ж, — мовив, — жінка каже, що я брешу. Коли увійду й скажу, що ллє як з відра й пса надвір не виженеш, вона не повірить. Вийде на ґанок, погляне, як воно там, а тоді вернеться й розсудить, що я збрехав, бо там не злива, а мжичка. Або ж скажу, що надворі дме холоднющий вітер й годі носа висунути надвір та заробити через те запалення легень, то знову ж таки вона розсудить, що я брехун. Це, мовляв, свіжий вітерець, він мені тільки на користь піде. Якщо рік усе ладиться, то це її заслуга. Якщо кілька років негаразди, то це моя вина.
Він ще раз глянув на землю. З осіннім смутком шелестіли берізки.
— А коли я справді беруся до діла, — сказав він, йокнувши на туговуху кобилу, — щойно тільки візьмуся, то вона знай вишуковує іншої зачіпки.
Не знаю, як дійшло до такого. Мабуть, під впливом настрою ми поринули в атмосферу безглуздої німотної нехоті. Все цьому сприяло: хмари затулили сонце, листя зсохлося, пташки замовкли, а шкапа запала в дрімоту. Я почав розмірковувати про своє становище на цьому світі. Воно відповідало тій обставині, що в кишені штанів я мав всього-на-всього завинені в брудний носовичок одинадцять ере.
І тут кобила спинилася без принуки. По-літньому вузький і мілкий струмочок майже безшумно викрадався з лісу, вбігав у кам’яну трубу під дорогою й зникав у рідколіссі по той бік шляху. Ми злізли з підводи, й селянин видобув відро.
Саме тоді ми почули чудні звуки. Немовби засідання якогось неймовірного стишеного польського сейму чи щорічне висвячування в Римі, телефонно озвучене в Китаї. Якби тоді були підхожі радіоапарати, одразу вдалося б знайти влучне порівняння.
На пагорбі, напівсхований у заростях, сидів білобородий старий і вголос читав книжку в червоній палітурці. Змісту ми не розуміли, це була чужоземна мова, що нагадувала німецьку. Скрипучий, хрипкий, невиразний, недорікуватий голос, як ото в літніх людей. Зате картина справляла враження. У самому серці Швеції чоловік у лахмітті, з клунком біля розкарячених ніг у репаних черевиках, з найгарнішою на всю Європу білосніжною бородою вичитує незрозумілі слова із червоної книжки. Невдовзі настане половина літа, над нами нависають грозові хмари, при дорозі стоїть спрагла шкапина, мовчать птахи.
Стариган глянув угору, прочитав ще кілька рядків, узяв гілочку, заклав у книжку й стулив докупи сторінки з таким виляском, ніби між них потрапив комар. Тоді приязно кивнув нам.
— Добридень, — привіталися ми.
— Добридень, панове.