— Ото ви, значить, сидите та студіюєте, — сказав селянин.
Дід добродушно, трохи зверхньо усміхнувся, показавши білі щербаті зуби, й почухався за вухом.
— Так. А ви, панове, їдете собі.
Панове хитнули головами. Селянин вийняв пальця з бороди й показав на мене.
— Ось цей хлопець пише й читає вірші. Приїхав поїздом, а мені у справах треба до міста.
Поставивши відро, він рушив до старого, я — вслід за ним.
— Сядьте, — запросив нас білобородий.
Ми сіли, бо нічого іншого не залишалось робити. День для того й був призначений — весь час сидіти та слухати. Кобила стояла на узбіччі, споглядала на струмок, а той утікав щонайпрудкіш — як тільки міг. Мій супутник вирішив, мабуть, що нема чого квапитися з водопоєм. Як і все інше в цієї шкапини, спрага була теж уповільненої дії. Отож ми всілись у траві.
— А що ви читаєте? — поцікавився я.
— Це по-голландському, — відрік старий і підняв угору книжку десь так, як Мойсей скрижалі з десятьма заповідями.
— По-голландському?
— Так. Я вивчаю цю мову.
Я глянув на його білу бороду та щербаті зуби. Напевно, крихкі в нього кості.
— Та чи є в цьому якась рація?
— Рація, — повторив він, примруживши на мене блакитні очі. — Послухай-но, хлопче, якщо я вже беруся до якоїсь справи, то в цьому неодмінно є рація. А рація така: якщо я вивчу голландську, то знатиму її.
Нема гіршого, коли я шаріюся.
— Я мав на увазі, чи поїдете ви до Голландії.
— Піду пішки, — відповів старий. — Досі все не було часу помандрувати туди, та я не раз про таке думав.
— А що ви робили досі?
— Ба, робив. Я подорожував пішки. Побував у Німеччині, Росії, Чехії, Туреччині, Франції, Іспанії, Італії й Греції. Але, знаєш, ніколи не бував у Голландії. Щоразу проминав її.
— То ви завжди ходили пішки? — спитав я.
Йому це підлестило.
— Ні, деколи й їздив. До Індії, Сполучених Штатів, Австралії. В океанах, де тепліш, вода не замерзає, тому доводиться плисти на кораблі.
Селянин сидів напрочуд тихо, зануривши пальці в бороду, й виглядав так, ніби відчував, що йому на голові росте ріг і прохромлює шапку. Та ось ріст припинився, й чоловік зареготав.
— Вас не Ґранквістом звати? — звернувся він до діда.
Той радо кивнув.
— Як гадаю, я відома людина.
— Так-так, — сказав селянин і звівся — цілком природний відрух. — Мені доводилося бувати в Рімбу. Минулого літа я бачив вас там. Нам пора їхати.
Дід розгорнув книжку й заходився читати. Мій супутник, спустившись, дав кобилі води. Я стояв і роздумував.
— Куди путь верстаєте? — спитав я.
Не відповівши, він махнув рукою на північний схід.
Я знову задумався. Або піти за компанію з цим старим і навчитися такої потрібної мови, як голландська, та й не тільки її, або доїхати возом до міста й подивитись, як там життя-буття. Одинадцять ере. Пополудні злива. Завтра купальські святки.
— То ви поїдете зі мною? — гукнув від воза селянин.
Вирішивши остаточно, я рушив униз.
— Прощавайте, дядечку, — сказав я.
Але старий не відповів. Уперто читав свою голландську книжку.
— Знаю цього чоловіка, — сказав селянин, коли ми проїхали шмат дороги. — Віддавна тут волочиться, ще з-перед війни. Він ніколи не вибирався поза межі Уппланду, ото й усе. Але що бреше, то бреше. В голові мені не міститься, що є такі брехуни й вигадники. Аж злість бере, коли про них подумаєш.
Отож ми поїхали далі. Над нами нависав дощ, опускався дедалі нижче, неначе лантух, що набирає ваги. Ми балакали про всілякі речі. Про мої подорожі, яких я ніколи не здійснив, про селянинову велику маєтність, про розмаїття людського життя, про брехливість людини. Допіру біля Руслаґстулла задощило.
Там я й зійшов і подався до міста. Біля вітрини спинився. У ній висіла вуджена ковбаса — гарна й смаковита, і я усвідомив, що давно вже думаю про неї.
IV
Дійсність
Цього літа я повернувся до багато чого із старовини. Були це короткі відвідини, на них треба було колись піти, і тепер нарешті знайшовся час. А по тому знову попрямуємо вперед — ти і я, о Кроносе!
Я сходжу в долину, що зветься Тролльдален. Зачарована Долина. Ми з Адріаном перейшли гірський хребет і, звичайно, розповіли багато історій один одному. Говорили, і то всерйоз, як воно буде, коли нас не стане. Ось тут ходимо й неначе наступаємо смерті на хвіст, дражнимося з дияволом. То видираємося на скельну стіну, то лягаємо на живіт, а голова й груди нависають над прірвою. Кілька днів ми купалися в чорних гірських водах, із яких ненастанно струменить смертельна тривога. У воді я згадую когось, хто втопився, кого я любив. І щоб опануватись, коли напливають такі спомини, мусиш зібратися в кулак і зареготати.
— Ти збіса охочий до реготу, коли купаєшся, — зауважує Адріан. І тут же сам заходиться сміхом. Мабуть, прийшла до нього пам’ять і допомагає наковтатися води.
А тепер, коли ми спускаємося долиною Тролльдален, мій приятель розповідає про свого діда — ловця ведмедів. Струмок біля спуску теж має докинути слівце й час від часу наважується на невеличкі водоспади. Навесні він подекуди буває небезпечний, та тепер видається цілком сумирний. Перш ніж раптово зникнути, дуже квапиться. Ми йдемо невисокою грядою, що здіймається посеред долини. Тут не вдається швидко рухатися, доводиться раз у раз згинатися, пірнати попід ялини, й тоді чіпка павутина прилипає до спітнілого лиця.
— Онде воно було, — каже Адріан, коли ми знову виходимо до струмка.
Гряда добігла кінця, просуваємося в западині. Тут листяний ліс ще густіший, скельні стіни з обох боків ще крутіші.
— Тут мій дід нарешті уколошкав звіра. Двома самострілами.
І мій приятель розповідає, як воно сталося. Як одного разу ведмідь перебрався через хребет і долину Тролльдален до села й там розірвав кілька корів. Старі часи шепочуть мені у вуха. Тут переслідували цього хижака, пробували його оточити, та ведмідь був зачарований. Поки снується оповідь, спускаємося в давні часи — зачаровані.
— Отож він розірвав ще одну корову, — веде далі Адріан. — А моєму дідові й карти в руки. Він спорядив самострільний пристрій саме в цьому місці. Поставив пастку з двома зарядженими рушницями й спустив у неї труп корови. Наступного дня ведмідь упіймався на приманку. Був зачарований, таж убив коня, будучи вже мертвим.
Адріан сміється.
— Люди змайстрували щось на зразок санок чи волока, бо ж підводою сюди не доїдеш. Та коли стали спускати вниз ведмедя на цих санях, кінь так налякався, що поніс і зірвався в торф’яне болото. Еге ж бо. Геть схарапудився. Мабуть, був хворий на колер. Потім його витягли шнурком — задля шкури. Так.
Повернувшись у краї, де ти колись пустив коріння, потрапляєш із однієї дійсности в іншу. Тут щезають великі міста, вгомонюється шарварок міського життя, знецінюються прагнення. Тільки що ми стояли на гряді, й під нами хвилювався ліс — аж до побережжя й сіл. А тепер ми, образно кажучи, по той бік часу, у довгій, вузькій долині, яка береже пам’ять — не мозку, а серця. У мені виростає ліс — входжу в нього. У мені здіймається гірський хребет, западається долина — входжу в неї. Зникає час, в якому я жив останні роки, — нема його. По ньому залишилася тільки луна моїх кроків — ношу її у вухах.
Стіни скель здвигають нас до нашої сутности, заглиблюють у неї, занурюють у тишу, яку може порушити лише крик нашого єства. Чуємо й бачимо, як злітають птахи й стрибають зайці. Ген здалеку долинає теленькання дзвіночка на корові. Однак усе це видається несправжнім, як розмиті картини споминів. Йдемо в оспалій вічності, нерухомій земній вічності, наші кроки могли пролунати й сто років тому.
Я не втримуюсь і озиваюся:
— Тепер, Адріане, я знаю, чому цю долину назвали Зачарованою.
— Чому?
— Бо тут зав’язаєш, зневолюєшся. Живучи отут, щодня обійдеш її вздовж і впоперек, але ніколи не вийдеш із неї. Це казан, у якому варяться душі. Вони, бідолашні, час від часу силкуються вибратися звідти, та дуже вже високо до вíнець. Тут ніколи не захочеш газет і рецензій. Грамофон чи книжка тут не мають ніякої цінности. Радіоновини стають мертвим відлунням, якимсь повідомленням про розширення й поглиблення каналів на Марсі, переданим із цієї планети чи то марсіанською, чи то марципанською мовою.