Про решту номерів не варто й згадувати. Коней можна було використовувати хіба що як тяглову силу, Германові трюки на велосипеді й Ісакова клоунада заповняли циркову програму, та не гаманець. Однак кінці з кінцями зводились, і Герман плекав надію, яка, зрештою, була не така вже й відірвана від дійсности. Мріяв стати сам собі директором. Якось давали собі раду. Якби Себастьян не глитав стільки, то, може, жилося б краще, адже в містечках і селах щоразу по кілька крон осідало в Александриній касі та Ісаковому резерві.
Глянувши на чисте небо, Себастьян проказав:
— Увечері буде публіка.
Цієї миті він нагадував літнього селянина, що говорить про погоду. Мав такий самий твердий погляд, як у часи, коли зачаровував змій. Александра завжди вірила старому. Ось і тепер пішла до воза, щоб узяти крону, а заодно й кинути Ісакові кілька слів наздогад уборів. Та той і не чув, і не слухав. Александра завела мову про резерв. Ісак не чув. А Себастьян послав Германа-молодшого купити шмат м’яса. Покрає потім це добро на тоненькі скибочки, посолить і споживе сирим. Що ж, публіка все-таки прийшла.
Уллі й раніше бувала на таких вечірніх виставах. Глядачі приходять, бачать величезне шатро, Ісакові прегарні афіші, Германа, що показався на люди, причепурену Александру й усміхнену Уллі, купують квитки й заходять. Ніхто не посміє сказати, що програма погана, поки Уллі має такий вигляд, як ось тепер.
Один-єдиний у родині, що не показується в той час на люди, — це Ісак. Ховається у проході, поки не почалася вистава, а тоді виходить на арену й промовляє. Взагалі-то він маломовний, а тут веде довгу річ із чужими людьми. Крім того, малює афіші й придумує хороші тексти до них.
Ісак завжди вдома.
А Герман удень прогулюється в містечку, кидає жагучі погляди на стрічних жінок, хоч нічого такого не має на меті, й мріє про популярність. Це його слабка сторона. Себастьян ходить по кав’ярнях, показує себе, іноді прихоплює з собою своє банджо, трохи приграє, приймає почастунок — чарку-другу або бере монетами. З ними заходить до м’ясника й каже:
— Має бути свіже!
Сьогодні вранці Александра кинула кілька слів наздогад одежі, та не дочекалася відповіді й повіялася до села продавати витрішки мужчинам.
Уллі сидить сама у фургоні й думає: «Якби ж то всьому тому та настав би край!»
Як уже повелося, приходить Ісак і сідає поруч неї.
— Дитинко, — мовить він. — Дитинко!
Дивиться на неї отими чорними очима й сумно всміхається. Тоді йде до шатра малювати афішу — тепер по одній на день, бо є за що купити фарби. Уллі підходить, приглядається й злегка всміхається.
— Боже, як гарно!
Гордий, неначе хлопчик, і зворушений, як завжди, Ісак каже:
— Знаю, добре знаю, моя дитинко!
Та невдовзі вона знову грубіянить, а свекор поринає в гірке мовчання. Повернувшись, Александра нарікає, що всі чоловіки дивляться на неї кривим оком, й знову, звичайно ж, закидає кілька слів про одежу.
— Чи не страшиш ти сама собою цих чоловіків? — питає Уллі.
Нагодився Герман й одразу ж заводить річ про популярність.
Пройнятий цією ідеєю, походжає круг шатра, обережно піднімає запону, бачить батька за малюванням, але все одно заходить і пробує на міцність лавки. Себастьян уже вдома, бо надходить пора попоїсти. Колись він зазнав популярности, а тепер став грозою всіх дітей в окрузі.
— Начувайтеся, чортенята! — кричить він.
Але ніхто з малих пустунів навіть не гадає начуватися дідка з бридко заслиненим ротом. Прагнучи показати себе ще ого-го чолов’ягою, Себастьян розганяє дітлахів, як йому здається, світ за очі. А тепер зауважив Германа-молодшого, Уллі-молодшу й Александру-молодшу в гурті чужих дітей.
— Йдіть-но сюди, дістанете карамельок, — хитро манить він онуків.
— Стережіться, сьогодні дід налигався м’яса й шаліє, — каже новим приятелям Герман-молодший.
Після їди Ісак сідає на оглоблю й заплющує очі. Це робота. Александра знає, що так він винаходить і тоді треба бути тихо.
Герман лежить у фургоні й хропе. Зненацька Ісак протяжно гукає: «Хо-хо!» Ніхто нічого не розпитує. Всі знають, що Ісакові спало щось на гадку й сьогодні або завтра увечері побачать чи почують це на виставі.
Золотий дощ, золотий дощик! Ще цього дня старезний Себастьян може глянути на небо, ствердити, що увечері буде публіка, й дістати свою додаткову крону. Але тільки сьогодні. На обрії наче з пекла викочується віз, а в ньому їдуть борці Армстронґ-Юліус та Еено.
Прокинувшись, Уллі відразу ж відчула, що щось сталося. У фургоні вона була сама й крізь поточену червами стелю дивилася на мерехтіння блакитного неба. Чутно було голоси, надворі сварилися чоловіки, й Уллі, піднявши ганчірку, що правила за ґардину, глянула у віконце.
Герман, Ісак, Александра та Себастьян стояли в рядок перед двома чоловіками. Один із дужою шиєю та великими руками, малими сірими очима й жорстким білявим волоссям, другий молодий, не більш як тридцятирічний, а коли глянув угору, Уллі впізнала його: це знайомий їй ще з ранньої юности Юлле Андерссон, нині Армстронґ-Юліус, професіональний борець.
За цим гуртом стояло споруджене вночі шапіто, та так близько гаґелівського, що можна було використати ті самі стояки. Армстронґ-Юліус ще раз глянув угору, а Уллі сахнулась од вікна й відпустила ганчірку-занавіску.
— Дідько б вас ухопив! — крикнув Себастьян, стиснувши жилкуваті тремтячі кулаки перед носом у борців. — Ну невже ж ви, панове, не могли знайти собі іншого місця!
Ісак блимав чорними очима, що було ознакою люті. Герман, схиливши худе тіло уперед, немовби от-от буцне, щось торочив про непорядну конкуренцію. Александра підвищила свій різкий голос, повен обурення:
— І не сором вам? Бога в животі не маєте! Таж в артистів повелося не наступати одне одному на п’ятки. Одне мене дивує, що ви ще не напросилися користати з нашого входу. А тепер…
— А тепер! — повторив Себастьян, шукаючи поглядом підтримки в невістки, що не зважала на нього, і в сина, що, опустивши повіки, очевидно щось винаходив. Борці рушили до свого шатра, Гаґелі — до свого: обурена Александра, розлючений Герман, голодний засмучений Себастьян і пригнічений Ісак. Після обіду Уллі застала свекра у фургоні. Відчинивши велику скриню, він вийняв брунатну дерев’яну коробочку із заощадженнями й підраховував, скільки там у резерві.
Сільце було таке маленьке, що могло б поміститися в кишені штанів Господа Бога, а вона не дуже велика. П’ять вечорів публіка задивлялася на очі Уллі. Власне кажучи, у Гаґелів не було більш на що дивитися. Сухорлявий, жилавий Герман уже не розбивав сердець і не лоскотав нервів, крім хіба що своїх, Ісакові ідеї можна було знайти в гумористичних журналах, а бренькіт, який Себастьянові старечі пальці видобували з банджо, нікого не забавляв.
Армстронґ-Юліус і Еено дали анонси, понаклеювали друковані афіші, аби люди знали, що за п’ять коротких вечорів тут справді вирішиться доля першости Європи. Йдучи в ногу з часом, борці роздали абонементи по кафе та тютюнових ятках і відразу ж забезпечили собі завсідних глядачів. Мали вони також безплатний позапрограмний номер — виступ шведсько-американського короля гри на баяні Джеффа А. Джаддела, тобто вирядженого й вичепуреного брата Юлле Андерссона.
Ясна річ, що люди йшли до них, і така сама ясна річ, що Гаґелям перепадало небагато публіки.
Увечері Себастьян не дістав ані гроша. Родина сиділа у фургоні, усі видивлялися одне на одного, аж нарешті Александра не витерпіла мовчанки й стала пояснювати, що все це ображає її честь артистки. Їй, мовляв, соромно стриміти в касі занедбаною й погано одягненою коровою й дивитися, як люди, проходячи, шкірять зуби.
Уллі випустила з ротика ще більше лихих слів. Сказала, що не має ані найменшого бажання виконувати свій номер у порожньому шатрі, а те, що воно порожнє, — цілком природно.