― Ходімо, Михайлику, не будемо тривожити ні красунечки, ні й діток. Хай вони теж мають своє щастя.
І ми тихенько-тихенько почали вибиратися із чагарів. На душі в мене було таке, наче я не з куріпкою, а з самим сонцем зустрівся. Це ж і мати зрадіє, що ми допомогли бідолашній пташині.
Мокрі, стомлені, але радісно осміхнені, ми входимо в ліс, бредемо струмком і вражено зупиняємось прямо в розбурханій воді: навпроти нас, за галявиною веселка порозвішувала усі свої стрічки, і в їхнім одсвіті діброва стала такою гарною, якою вона може тільки наснитися.
Люба засміялась:
― Михайлику, ходімо собі до веселки.
― А чого ж, це нам по дорозі, ― кажу повагом, хоча добре знаю, що до веселки людина ніяк не може дійти.
― Михайлику, а куди веселка дівається взимку?
― Напевне, забирається у якусь оселю на небі і там зимує собі, як твій борсук у землі.
― Ой, тримайте мене, бо впаду, ― захиталася Люба від сміху. ― Ти довго думав, поки таке зморозив?
― Ні, це я не думавши.
― Воно й видно. Ой, а що тепер твоя Обмінна робить?
― Мабуть, забралася в шкоду, як тільки вона уміє, ― спохмурнів я.
― То мерщій біжімо до неї! Капосна-таки твоя Обмінна.
Ми вискочили з струмка, а перед нами сполоханою тінню майнула кізочка. Я навіть помітив її велике перелякане око. І в цей час гримнув постріл. Кізочка, надломлена, повалилася на землю.
― Ой, мені страшної ― зойкнула Люба і притулилась до мого плеча.
Я нічим не міг утішити дівчинку, ― мені теж було страшно. А з-за дерев з берданкою, що курилася димом, вискочив разкуйовджений, мокрий дядько Сергій і кинувся до своєї здобииі. Ми з Любою теж побігли вперед, і те, що побачили, страшенно вразило нас: темно-оксамитове око кізочки востаннє підпливало сльозою, а з невеликого вим'я сочилося молоко і гусло на траві ― кізочка була матір'ю.
― Що ви, дядьку, наробили?! Що ви наробили?! ― боляче і гнівно скрикнула Люба.
Дядько Сергій, витираючи мокрим заяложеним рукавом піт з обличчя, посміхнувся:
― М'ясця солодкого роздобув. Це королівський харч! Захочеш свіжини ― приходь на вечерю до нас, заманеться солонини ― через місяць заглянь. Я не скупар, ― розщедрився чоловік і чоботом поторгав кізочку.
― Ми зараз же побіжимо до дядька Себастіяна і розкажемо йому...
Дядько Сергій здригнувся, витріщився на Любу; на його вивернутих губах розпухав гнів:
― Ти що варнякаєш?!
― Що чуєте! Все розкажемо! Хай знають люди, який ви!
― Ти здуріла, дівко? Своїх будеш топити? Я і тобі, і йому покажу дядька Себастіяна! ― Але раптом його очі втихомирились, прикушуючи гнів, він знову посміхнувся, поліз рукою до кишені. ― Ось краще візьми собі срібного карбованця на зошити. Їх саме привезли до крамниці.
― Не треба мені ваших грошей!
― Треба, треба. Хіба ж я не знаю? ― і дядько Сергій силоміць втиснув гроші в Любину руку. ― Будеш мати собі тих зошитів аж на цілий рік. Це ж карбованець!
На обличчі Люби спалахнули червоні плями.
― Хай він пропаде вам! ― дівчинка відхилила руку і жбурнула гроші у ліс.
― От забісована порода! ― вилаявся дядько Сергій і кинувся шукати своє чорне срібло.
Ми ще раз поглянули на кізочку; в її оці згасала остання росинка сонця, а з вим'я ще сочилося молоко.
Розділ третій
Під вечір підбилося жито, у дрімоті сивіє вітряк. На його мовчазних спрацьованих крилах зависла хмарина, недалеко від них засумував перепел: "Спать підем, спать підем..."
О, як, напевне, хочеться вітряку струсити з себе, з полів дрімоту, зачерпнути крилами небо, озватися людськими голосами, задзвеніти наколиханим за літо зерном, а пролитися борошном.
Та притовчені гальма і переднівок скували силу брата вітрів, і вже на його крилі встиг умоститися ледачий павук. Де ти, поганче, будеш завтра-позавтра, коли люди знову привезуть на вітряк зерно і слово?..
Навколо рясніють поля. В житах заблудилась дорога, нагорбатились верби над нею, за ними прокльовуються зорі. І тиша, тиша навкруги, бо молодик над степами, бо житній сон у степах.
Ми, наче у сні, їдемо з татом на стависько. Роса і колос пощипують мої ноги, а тато ледь-ледь курникає пісню так, що й не добереш, чи то колеса, чи його голос поскрипує, а я все думаю про свій завтрашній день. Який він буде для мене?
Біля самого вітряка, розгортаючи жита і синій сон над ними, виходить уся в темному жіноча постать, і співуче стрепенулася тиша:
― Добрий вечір вам.
― І тобі вечір добрий, Одарко, ― статечно відповідає тато, зупиняє Обмінну. ― Пізненько повертаєшся з поля.