― Тепер і ми, і горобці маємо одне житло. ― Далі вона сумно подивилась на щілини між дилями й тихцем попросила вітрів, щоб вони не збирались у нашій оселі, не простудили ні мене, ні тата.
Про себе мати не згадала, і відколи я знаю її, вона найменше турбувалася собою і зверталась до таємних сил лише тоді, коли вже дуже в'їдалась у тіло чи кісточки якась недуга. Тоді мати говорила їй: "Відійди, хворобо, у нетрі, в болота, у безвість, бо мені треба ділечко робити".
Як вона любила робити і в городі, і в полі, і в лузі, і в лісі і тихо втішатися зробленим! Мати, як свята, очікувала садіння, косовиці, жнив; вона любила, щоб снопи були гарними, як діти, а полукіпки стояли, наче парубки, ― плече в плече. І дуже полюбляла в жнива після праці лягти на воза і дивитись на зорі, на Чумацький Шлях, на Стожари і на отой Віз, що народився із дівочих сльозин.
― Як гарно у тихому світі, аж чути, як земля дихає, ― зітхаючи, говорила сама собі.
― А може, то наша коняка дихає? ― підсміювався батько, який не раз чудувався маминим словам.
― Ет, що ти тямиш, ― рукою відхиляла насмішку і вже прислухалась до перепілки, що, налякавшися серпа, перебиралась з дітьми в ярину.
― І як ти все чуєш? ― дивувався тато.
― То, певно, любов моя чує, ― іноді в задумі казала вона й знову дослухалась до неба, до землі, до крил і до схлипування роси.
Цієї уваги до всього доброго, красивого вділила мати й мені. І я теж, як свята, очікую того дня, коли грім розморожує сік у деревах чи коли не зіллям, а хлібом починає пахнути жито. І як досадно буває, що таку любов дехто вважає пережитком чи сентиментами.
Я й досі впевнений, що холодноокість збіднює і світ, і душу навіть дуже розумним людям...
Щойно мати закінчила розмову з вітрами, як біля воріт невдоволено обізвалася качка, а від воріт хтось засичав, цитькнув на неї. Батько здивовано глянув на матір.
― Чи не той сурганиться, що засалюватись почав?
― Помовч! ― підняла руку мати. ― Ще, гляди, почує.
― Хай чує, скупердяга.
І от, наступаючи на власну тінь, біля клуні з'являється дядько Володимир; досі він, як міг, обминав тата ― все боявся, щоб злиденник не звернувся до нього за позичкою. Коли ж вони випадково зустрічалися, дядько Володимир одразу починав сторожко бокувати й щось мимрити про свої невдачі-нестатки, скаржитись на "таке врем'я" і на бісову дорожнечу, яка останню копійку витрушує з самої душі.
Натоптаний м'ясом, здоров'ям і підозріливістю, щелепастий дядечко статечно поздоровкався, оглянув наші статки, що настовбурчились на току, і невиразно сказав:
― Хе.
― Еге ж, еге ж, ― підтримав розмову тато і націлив на дядечка просмішку.
― Що? ― спантеличився той.
― Те саме, а чого ж, коли так, а не інакше, ― розглядаючи гостя, безневинно відповів тато.
Дядечко набундючився, у його великих вирлатих очах позлішали дрібні чоловічки: він сам не вмів жартувати і люто ненавидів чиїсь жарти, бо все підозрював, що вони чи так, чи сяк в'їдаються в нього.
― Ви насмішечки назбируєте, Панасе?
― Ні, вони чогось самі родять у мені, ― відразу ж відповів тато.
Але й дядечко не залишився в боргу:
― Краще б у вас копійка родила!
Батько оцінив дотепне слово, і під вусом його насочилась хитринка :
― Де вже тій копійці взятися у бідних, коли вона й з багатими не хоче родичатись.
Це дядькові дуже припало до серця, і він знову сказав:
― Хе.
Тато намірився щось відповісти, але матір прошила його невдоволеним поглядом і поставила посеред клуні дубовий, з темними очима ослінчик. Дядько Володимир закрив ці очі рукою, поторгав і, впевнившись, що ні ослін, ні тік не скаверзують, так розсівся, ніби в його міжкоління мали поставити маслобійку.
Наступила та незручна тиша, коли один мовчить, а другий не говорить. В такий час найкраще закурити, але ні дядечко, ні батько не палили гордого зілля, яке не вклонилось навіть богу. Красномовний дядечко ще раз хекнув, а батько поверх його голови хитрувато поглянув на матір, ― мовляв, ти хочеш, щоб я мовчав, то я послухаю тебе. На устах матері ворухнувся докір чоловікові і посмішка дядькові:
― Що, Володимире, поробляє ваша Марійка?
― А що їй робити? Все товчеться між хатою і клунею, наче Марко Проклятий у пеклі.
Дядечко й не помітив, яку сказав правду: його забитий живністю двір і задвірок справді були схожі на філіал пекла, де не стихало недорізане вищання голоднючих свиней. Не знати чого хазяї стояли на тому, що свині мають самі себе прохарчувати. Через це їхні одичалі вепри як могли обгризали жолоби й двері, підривалися чи зривали з петель ворота, хортами перестрибували через тини й люто потрошили чужі городи або полювали на курей, качок і гусят. Сало ніколи не трималося на кістках цих піратів, не вбирались вони і в м'ясо, зате щетину мали, неначе дріт, ― шевці не могли нахвалитися нею.