"Як же її через денікінців переправити? ― питаюся посланця. ― Може, голубами?"
А той, рудий чорт, тільки посміхається:
"Та ні ― волами".
"Волами? А як?"
"У вас, діду, в коморі лежить труна?"
"Та лежить, засипав її житом".
"Для чого ж це?"
"Для того, щоб мені житечко і на цьому, і на тому світі пахло".
"То ми, діду, поскладаємо в домовину зброю та й поїдемо собі, посвистуючи",
Йому ще тоді про свист думалось... І де ти, гадаєш, лежала партизанська зброя? На цвинтарі, в мармуровому склепі нашого пана. Вредний був пан, то йому люди й після смерті не дали спочинку. Вночі винесли ми зброю ― бомби і набої до рушниць, обережненько поскладали в труну та й поїхали тихо з села. Я іду біля волів, а той рудий одчайдух позад мене голову гне в журбі, шапкою очі витирає, наче й справді когось поховав. Виїхали ми за село, я вже перехреститись хотів, аж тут налітає кінний роз'їзд.
"Що везеш, діду?!"
Стою на дорозі, мовчу, ― якось язик не повертається брехати. Аж чую позаду схлипування. Оглядаюсь, стоїть мій рудий дідько і плаче такими правдивими сльозами, що навіть роз'їзд подобрішав. Так ми й проїхали повз нього. Тоді я й питаю посланця:
"Як же ти, безсовісний, так зумів чисті сльози розпустити?"
"А в мене очі від природи на мокрому місці, ― відповідає він і сміється. ― Бувало, мама ще не встигне заміритись на мене рукою, а я як заголошу, то вся вулиця збігається".
"Чого ж ти, плаксивцю, у партизани пішов?"
А він відповідає:
"Бо я люблю, коли сонце визбирує росу, але не люблю, коли земля визбирує сльози. От як, діду!"
Сказав це й одразу став у моїх очах не баляндрасником, а людиною.
"Як же тебе звати?" ― питаю.
"Себастіяном".
― Ой! Це не дядько Себастіян з нашого села?! ― аж скрикнув я.
― Та він же! ― відповів дід Корній.
― Життя... ― сказав тато, і, здається, я вперше почав розуміти, як багато криється за цим словом...
― Привезли ми ту зброю гарненько в ліс. Ото радості було! Підіймали мене партизани на "ура" і все, що в дідовій торбі лежало, поїли: голодні були ― страх! Погомонів я з сином трохи, попрощався та й знову додому збираюсь.
"Ви ж, тату, домовину викиньте", ― каже мені, прощаючись.
"А ти її робив, щоб я викидав?"
"Хоч і не робив, та подумайте, хто вас буде зустрічати".
"Я її краще десь сховаю, щоб ніякий дідько не знайшов".
Та й поїхав поволеньки. Думав собі, гадав ― і пожалів кидати труну. В'їду в село іншою дорогою, та й годі. Під'їжджаю до села іншою дорогою, а на мене від крайніх хат вилітає двоє вершників. Я тільки побачив, як блиснули шаблі, як розкраялось сонце на них, і закрив голову руками. А що вже далі було, то люди розказували. Пошаткованого вкинули мене денікінці в домовину, ще й віком накрили. От воли й привезли мене самого додому. Я не чув, як наді мною голосила стара, як обмотали мене, мов ляльку, в полотно, тільки почув через якийсь час, що посходились до мене янголи та й почали співати такої жалісної, як архирейська півча в соборі. "То це ще не гірше, ― думаю собі, ― значить, у рай душа йде, ― і розплющую очі.
А в моїй хаті і за столом, і на лавах, і на порозі, і на припічку сидить розчервоніла рідня і жалісно виводить:
"Безсовісні, ― кажу їм стиха. ― Я ж думав, що мені янголи співають, а це ви, трясця вашій матері, уже й напитися на дурничку встигли".
І, думаєте, усовістив їх? Одна тільки стара заплакала, а всі, як навіжені, почали реготати, радіти і навіть чарку піднесли, і закуску теж.
― І ви тоді випили, діду? ― засміявся тато.
― А що мав робити? Випив, але не закушував і попросив, щоб винесли в садок. Поклали мене під грушею, накрили двома кожухами, та й почав я вилежуватися, мов пан чи гнилиця, бо до того не мав часу на спання... І все було б нічого, якби костоправи краще руку склали ― випадає з неї серп, хоч що роби.
― Діду, а як ваш син тепер поживає?
― Та поживає: у Харкові в начальстві ходить, телеграми діду б'є, а в село рідко заглядає. Оце й тепер написав, щоб приїхав до нього.
― Поїдете?
― Та, мабуть, як обсіюсь, поїду. Внука ж маю там, невістку. Людей лікує вона, може, й мою правицю наново перешиє, бо що то за хлібороб, коли так рано має розлуку з серпом. Стара вже обганяє ― більш за мене жне, ще й хитрує.
― Як це вона хитрує у вас? ― недовірливо засміявся тато.
― Знає мою гордість, то крадькома свої снопи на мою загінку переносить. Хіба ж це діло? ― і старий поворушив посивіле багаття.