― І виріс хлопець за літо нівроку, і кирпа в цьому році не взялася лускою. Гарний, гарний, шкода тільки, що чуб потемнів.
― Потемнів? І назовсім?
― Вважай, назовсім.
― І вже мене більше не будуть звати Пшеничним? ― з жалем питаю батька, бо дуже подобається чути це прізвисько і від своїх, і від чужих.
― Напевне, не будуть.
І так шкода стає, що вже щось кудись відходить від мене, притьмарюючи радість такого славного дня,
― То я й пішов, ― зітхаючи, кажу батькам.
Вони перезирнулись, а тато поклав руку на моє плече:
― Іди, сину, в щасливу годину, вчи ту науку, бо ми не могли, ― і тепер уже він зітхнув.
― Ви, тату, не журіться, ― підбадьорюю його. ― Ви ж читати он як умієте!
― Та навчився ж, ― ходив у школи аж до першого снігу.
За ворітьми синє небо і другий дзвін під ним одразу ж змили мою зажуру. Я, притулившись спиною до воріт, відгорнув краї австрійської шапочки, зробив з неї торбину, обережно вклав туди квіти й вистрибом подався до школи. Біля попівського саду неждано зустрів нашу вчительку. Ось і вона побачила мене, і ласкава посмішка обметала її уста і всі молоді зморшки навколо очей.
― Добрий ранок, Насте Василівно!
― Добрий ранок, Михайлику. Як ти виріс за літо! ― дивується й оглядає мене вчителька. ― Либонь, хтось тягнув тебе за вуха вгору.
― А чого ж, ― не знаю, що сказати, а в душі радію, що таки підріс. Шкода тільки, що голос ніяк не хоче грубшати. А вже б і пора! ― Ось нате вам, ― соромлячись, виймаю квіти з шапочки й подаю вчительці.
― От ніяк не сподівалась, що ти можеш мені принести подарунок, ― сміється Настя Василівна. ― Спасибі, Михайлику.
― Я ще можу вам принести.
― Як тато-мама?
― Живі.
― Що вони роблять?
― Тато збирається жито сіяти, а мама ― вибирати коноплі.
― Ти ж пособляв їм улітку?
― Авжеж. І сіно громадив, і жито жав.
― Ти жито жав? ― аж побільшали з подиву темно-сірі виразисті очі вчительки.
― А чого ж! Наше селянське діло таке... ― і осікся, бо, мабуть, таки перехвалив себе.
― І в'язати навчився?
― Ярове можу, а на озиме ще не вистачає сили, ― кажу я з жалем.
Але це не применшує мене в очах учительки.
― Молодчина, молодчина! А читав щось улітку?
― Трохи, ― і від однієї згадки посмутнів мій погляд.
― Щось страшне було? ― одразу догадалась учителька.
― Страшне. Як печеніги розрубали в степах Святослава і почали пити вино з його черепа.
― А скільки тепер новітні печеніги розкидали в степах черепів! ― і собі зажурилась учителька, ― Біжи, Михайлику.
Біля школи вже гамірно й весело. Пропечені за літо школярі гомонять-гудуть, мов глечики на вітрах, ляскають один одного долонями по руках і плечах, допитуються, чий батько швець, щоб якомусь необачному коліном дати стілець, і міряються силою. Сміх злітає то з одного, то з другого гурту й закінчується біля огорожі, де обривається гра у довгої лози. Дівчатка, ставши в коло, вже співають "Подоляночку", а недалеко від них Петро Шевчик, сам лякаючись, розповідає, як відьма внадилась до корови тітки Софії.
Чорнявого гарненького Петрика дуже люблять дівчата, а він завжди лякає їх різними небилицями. А он прямо на землі вмостився хитрун Цибуля, він грає в чіт і лишку і всіх підряд обігрує.
А за школярським гармидером, стоячи під чималим дзвоном, пильно-пильно слідкує сивий гострозорий сторож, який уміє розминати і телячу шкуру, і школярські вуха. В одній руці він тримає мідний, натертий до блиску годинник, а другу вплів у мотуз дзвона.
Я повагом входжу на шкільне подвір'я, а ззаду на мої плечі вискакує Іван Пампушка. Він хоче на дурничку проїхатись до школи й, мов оглашенний, кричить у саме вухо:
― Здоров, читальнику! Скільки візьмеш за перевіз?
― Дві копійки без копійки і копійку здачі, ― відповідаю школярською примовкою, пригинаюсь ― Іван сторчака летить на землю і хапає мене за ноги. Ми покотились клубком, а нас уже оточує школярня, і всім стає дуже весело. Коли я підвівся на ноги, в мою шапочку презирливо тицьнув пальцем в'їдливий Улян:
― А що це в тебе?
― Австрійський картуз із справжнісінького сукна, ― кажу, не моргнувши оком.
Улян відкочує краї шапочки, принюхується до неї і під сміх школярні каже, що з цієї австрійської торби добре було б годувати коня.
― А я й годую з неї Обмінну, ― кажу, щоб відвести від себе насмішку.
― Брешеш! ― відрізав Улян.
― Ось подивись, ― і сьогодні годував! ― показую дно шапки, в якій лежить кілька листочків і пелюстків од квітів.
― Справді! ― не вірить Улян, але вже не знає, чим ущипнути мене.