Раптом біля шкільної огорожі верхи на коні з'являється дядько Себастіян. Поперед нього на сідлі лежить якийсь чималий ящик. Ось голова підвівся у стременах, скочив на землю і поперед себе поніс ящик до школи. Я вибігаю назустріч дядькові Себастіяну, вклоняюся і питаю:
― І ви до нас?
― І я до вас, Михайлику.
― Може, вчитися?
― А що ти думаєш: з великою охотою сів би за парту. Здоровлю тебе з першим днем навчання.
― Спасибі. А що ви несете?
― Дивись! ― дядько Себастіян ставить на землю розділений на дві половини ящик, а в ньому аж висяює ціле багатство: одна половина забита пахучими, як цукерки, олівцями, а друга ― школярськими ручками. Я ніколи не бачив стільки такого добра й розгубився перед ним. ― Що, Михайлику? ― кумедно підморгнув мені бровою дядько Себастіян: йому й самому приємно дивитися на цей скарб.
― Де ж ви дістали стільки?
― Аж у Вінниці.
― І що з цим добром будете робити?
― Віддамо учителям, а вони роздадуть учням.
― Це, виходить, подарунок нам? ― радію я.
― Подарунок від незаможників: ми не вчились, то вчіться ви, в люди виходьте! ― Враз дядько Себастіян хмурить свою брову, під якою щойно тримав веселощі, і пальцем торкається до моєї шворочки на шиї. ― А це, халамиднику, що за новина у тебе?
― Яка ж це новина? Ув'язують школярі до шиї олівці, ув'язую і я.
― То бідність наша ув'язує! ― гнівається на когось дядько Себастіян, розриває мотузочок і вивільняє од нього шию і олівець. ― Чуєш, Михайле, ніщо не повинно гнути людину чи висіти в неї на шиї: ні ярмо, ні ланпюг, ні хрест, ні навіть олівець! Зрозумів?
Я тоді не дуже збагнув, чого дядько Себастіян так обурився на мій мотузочок, здивовано принишк. А голова комнезаму вийняв з кишені піджака спочатку якусь книжку, потім олівця, що теж пахнув цукерками, і простягнув мені.
― Ось тобі від мене.
― Може, не треба? ― засумнівався я.
― Чого це не треба? Пиши на здоров'я.
Я засміявся.
― Ти чого хихоньки справляєш? ― під брову дядька Себастіяна знову прибилась веселість.
― Чого? Я чув: пийте, їжте на здоров'я, а от щоб писати на здоров'я ― не чув.
― Іще почуєш, ― маєш час. Всякі паскудники он таке пишуть, що й здоров'я, і навіть життя забирають у людей. А нам треба писати тільки на здоров'я людям.
― Дядьку Себастіяне, що то за книжка у вас?
― Політграмота.
― Політграмота? Це ж про що?
― Як тобі сказати? ― зібрав на високому чолі з півдесятка зморщок. ― Ось космографія ― це наука про те, що робиться на небі, а політграмота ― що треба робити на землі. Візьми собі на днину, може, щось учитаєш, ― дядько Себастіян дав мені книжку, підхопив ящика з школярськими скарбами й пішов до вчителів.
Мене одразу ж обступили школярі, розглядаючи і олівець, і нову книгу.
― Везе ж декому, ― заздрісне говорить Улян і так само, як нещодавно в шапочку, тицяє пальцем у книгу: ― І що то за штука ― політграмота? Знаєш, чи де там?
― То чом не знаю? ― відповідаю запитанням на запитання і пускаюся берега: ― Є дві найвищі науки ― космографія і політграмота...
― Чим же вона найвища?
― Сам подумай своєю головою: просто "грамота" є звичайна грамота, а тут ще попереду стоїть "політ", тому вона і є високою наукою.
Це пояснення задовольняє і Уляна, і мене, і школярів. А щоб зовсім не забрехатися, я швидко вскакую в школу, і тут мене в коридорі стрічає Люба.
― Михайлику, це ти?! ― дивуються і чогось так радіють її карі очі, що й мої починають усміхатися.
― І ти вже прийшла до школи? ― не знаю, що сказати їй.
― Я перша прийшла, ― і обертається так, щоб добре видно було її сережки, що скульчились собі й дрімають на темних мочках вух дівчинки. ― Все боялася, щоб не спізнитися.
― А може, ти хотіла всім сережки показати?
― Безсовісний, ― відстовбурчує вузликом рожеві уста, але одразу ж перестає гніватися і таємниче каже: ― Я тобі щось принесла. Знаєш що?
― Звідки мені знати.
Коридором пробігає Цибуля. Він нагло зупиняється біля нас, нахабнувато заглядає мені і Любі в очі й багатозначно каже: "Ги".
― Ти чого? ― одразу накостричився я.
― Бо щось знаю, ― хитро дивиться на мене й Любу. ― От розкажу всім хлопцям.
― Що ж ти, чаполоч болотяна, розкажеш? ― скривджено забринів Любин голос, а сполох тінями затріпотів у її очах. ― Що? Цибуля вдоволено засміявся, показав нам язика:
― Що захочу, те й розкажу. Ще рано декому задивлятись одне на одного.
Образа, обурення і гнів зірвали мене з місця. Я щосили хапаю язиканя за барки й навіть дивуюся, як він, опецькуватий, затрясся в моїх руках, а з його кишень почало сипатись вигране добро: жолуді, стріляні гільзи, старі пера, огризки олівців і олов'яні пломби. Оце добро, певне, і врятувало нас від бійки в перший день навчання.