― Пусти! ― раптом заскиглив Цибуля. ― Он розчавиш перо.
― А набріхувати будеш?
― Н-не буду! На дідька ви мені здались. Уже й пожартувати собі не можна.
Я випускаю Цибулю. Він швидко визбирує своє добро і знову біжить на подвір'я. Чи ж буде він там розповідати брехні?
Люба зневажливо подивилася йому вслід і довірливо сказала мені:
― Ти, Михайлику, не журись. Що нам від такого заводія чекати? Ось пожди мене трошечки, ― я зараз! ― Вона прожогом кидається до свого класу й незабаром повертається, щось ховаючи за спиною. ― Здогадався, що в мене?
― Де там.
― Дивись! ― і Люба простягає мені кілька зошитів у барвистих обгортках. ― Це твої.
― Чого ж вони мої?
― А хто рвав липовий цвіт?
― То ж я тобі так пособив. Та й скільки його нарвав.
― От якраз на ці зошити і нарвав. Я хочу, щоб усе було по-чесному.
Вагаючись, беру зошити:
― Тоді спасибі.
― Пиши на здоров'я, ― точнісінько, як дядько Себастіян, каже Люба. Чи, може, вона почула від нього ці слова?
― То заробила ти срібного карбованця?
― Таки заробила. Михайлику, а завтра після школи підемо по гриби? Я найшла таке місце ― одні боровики, і тугі, наче камінці. Моя мати уже насушила кілька в'язок. Підемо?.. Чи тепер тобі вже не з руки?
― Чого ж, підемо.
― То й добре, ― чого нам боятись пустобреха...
У цей час задзвонив дзвін уже на урок. Ми кинулись до своїх класів, що гуділи, неначе вітряки.
І от на порозі стає наша учителька. Вона так несе усміх, що, здається, посміхається кожному з нас. А слова її й досі, через сорок років, обзиваються моєму привечір'ю:
― Діти, ви всі підросли на сонечку і дощах, а тепер будемо рости за книжками, бо багато-багато чого, дуже цікавого, нам треба узнати...
Другого ранку я рубав мамі дрова, коли чую ― наші ворота скрип та скрип, скрип та скрип. Оглядаюсь, а на воротах стоїть Люба в святешному одязі, розгойдується собі й усміхається мені.
― Ти чого, дівко, гойдаєшся? ― вганяю сокиру в колоду і йду до воріт.
― Бо на ваших воротах гарно вигойдуватися, ― вони скриплять у кілька голосів, а наші мають лише два голоси.
― І дослухалась! ― Скільки я чув скрип наших воріт, а ніколи й не подумалось, що вони мають кілька голосів. ― Ти й сьогодні першою в школу прийшла?
― Я сьогодні, Михайлику, в школу не йду, ― каже таємниче, а погляд її аж зоріє. ― І по гриби ми сьогодні не підемо.
― Це ж чого?
― Бо вчора до тітки Василини приїхав головний над співаками, і він нас на кілька день забирає до Вінниці.
― І ти їдеш? ― обізвався жаль у мене.
― Їду, Михайлику. Я там справжній театр і трамвай побачу. Це я прибігла попрощатися з тобою. Вже підвода на шляху чекає мене.
― Ти ж скоріше приїжджай.
― Це вже як головний над співаками скаже. Так хочеться побачити місто. Там ні в одній хаті немає каганця ― скрізь електрика світить. Прощавай, Михайлику.
І вона, погойдуючись, мов очеретинка, пішла назустріч своїй долі, бо настало таке врем'я.
Розділ п'ятий
День тепер куций, мов заячий хвіст. І все одно мені так добре в ньому, що й не кажіть, а особливо тоді, як вислизнеш із хати ― і на ковзанку. Ось там уже розкіш і воля ― до самої зорі! Якось веселіше стає навіть од згадки, як під тобою гуде і посвистує лід; ну, а як опісля, коли дибуляєш додому, гудуть ноги, ― краще не згадувати.
Коли я з ковзанами збираюсь на річку, мати каже, що з моїх очей сиплються іскри.
― Е? ― не вірю я.
― Поглянь у дзеркало.
І хоча знаю, що мати говорить з насмішкою, одначе весело кривуляю до стіни, в яку вмазано товсту друзку отого дзеркала, що було до революції в панів, і в ньому бачу лише свої осміхнені очі, ніс і кінчик язика, якому чогось тісно за зубами.
― То сиплються іскри?
― Ще й як! ― відповідаю жартом на жарт і починаю обома руками обтрушувати свитинку, щоб вона часом не загорілась.
Від цього на материні вуста теж умощується сміх, а я кажу, щоб вона не журилася мною, шапку на голову ― та й до клямки, ще й пальцем видзвонюю на ній пересмішку над клямкарями: ключ ― клямка, ключ ― клямка!
― Тільки ж не піди, неначе рак по дріжджі, ― застерігає мати, щоб я не длявся. ― Бо ти і зорі, і місяця дочекаєшся на ковзанці.
― А мені й з місяцем добре! Він такі доріжки вистеляе по льоду! ― Бачу ці доріжки й тіні верб на них, що витуманюються та й витуманюються з прозорої криги.
― Тільки пам'ятай, що тобі за ці доріжки тато скаже.