Ми з Іваном значущо ззирнулися, але засміятися побоялись, щоб не розгнівити веселуна. Це коли в нашому селі не знали, що таке Антанта, дядько Микола, як тонкий знавець різних міжнародностей, посвоєму розтлумачив незрозуміле слово.
― Живе собі в Європі, чи не під крильцем самої Англії, один король, на ймення Антон. Ну, а в нього, ― бачте, в сімейному ділі навіть у королів не все шито-крито, ― є вреднюча-превреднюча жінка Антанта, Антониха, по-нашому. Здавалося б, що їй, цяці з-за моря, треба до нашої землі і дядька? Так ні, усе сичить і сичить, і вогнем дихає на нас. З великої злоби і малого розуму зібрала вона з усіх усюд найманську челядь, ткнула їм рушниці в руки, галети в зуби, покинула свого Антона і притарабанилась аж до Одеси, щоб воювати з нами. Ну, а що вона матиме з цього? Одну дулю, навіть без маку, бо ми їй з фронту обіб'ємо і ребра, і хвоста, а тим часом король Антон із тилу ожениться на якійсь молоденькій мадемуазелі ― і шкреби тоді, Антанто, в потилиці, бо таке діло...
Щоправда, через якийсь час дядько Микола постарався забути свою небилицю і вже серйозно пояснював, що Антанта ― це каоліція. А коли хтось допитувався, що означає "каоліція", дядько з жалем дивився на нього, як на Пилипа з конопель, і казав:
― Та це, чоловіче, навіть ярмаркові кури знають, а мої вже й забути встигли.
Отак чогось ніхто й не добився від нього, що то за каоліція...
― Тату, ви ж обіцяли нас прокатати з вітерцем! ― нагадує Іван.
― Можна й з вітерцем, за цим діло не стане, ― погоджується дядько Микола, а тітка Ликерія безнадійно зітхає. ― Ти чого, люба, журишся, наче останнє спекла?..
― Ой людоньки добрі, ― стогне тітка Ликерія і так говорить, ніби перед нею зібралась громада. ― і нащо, скажіть, я виходила заміж за цього свавільця?
― Тільки для того, щоб не продешевити і в дівках не засидітись, ― одразу ж відповідає дядько Микола.
А тітка знову скаржиться невидимій громаді:
― Через ці лошата, людоньки, мій ошуканець залишив нас без ложки молока. А воно ж, повірте, було таке, що зорі стояли в ньому.
― А місяць не купався в твоєму молоці? ― безневинно запитує дядько Микола.
Але тітка Ликерія навіть бровою не повела на свого мужа, а далі питала поради в людей:
― Як нам тепер, кревні та рідні, жити без набілу?
― Що набіл, головне ― рух, і наш, і міжнародний... От вгодуємо, чуєш, кабана так, щоб сало було на дві долоні...
Тітка Ликерія скривилась і вдарила долонями по кожусі.
― Де ти бачив сало на дві долоні?
― На нашому кабані, гляди, ще й товще буде.
― А щоб тебе та бодай тебе! І тут хвальби повні торби! ― нарешті посміхається тітка і за співчуттям звертається до мене: ― Маємо ж порося трохи більше за рукавицю, ще коли його кинемо на годування, а чоловік уже сало міряє! ― і звертається до дядька: ― Гляди, ще здохне воно.
― Не здохне, доріжемо, ― втішає чоловік жінку.
― Дядьку, а масть ви підібрали в самісіньку точку? ― допитуюсь я, бо не дуже схоже, щоб лошата були найкращі на всю Літинщину.
― А як же інакше?! Ось подивись ― тепер срібло на них, ― ворухнув батогом паморозь на підручному, ― збереш срібло ― золото побачиш. Жаль тільки, що на борозному дрібна зірка. Але я її білою фарбою збільшу.
― А господи, чи ти недоколиханий, чи в тім'я битий? ― обурюється тітка Ликерія, не сумніваючись, що на борозному таки побільшає зірка.
― Сідай, Михайлику, провезу, як президента, і плати не візьму! ― крутнув дядько батогом над головою, а лошата прищулили вуха.
Я вискакую на духмяне з ромашкою сіно, охоплюю руками Івана, а дядько гикнув, трусонув віжками, цьвохнув батогом. І от під копаницями тьохнув, присвиснув мерзлий сніг, попереду заспівав дзвоник, а від саней, все більше дивуючись, почали втікати паркани, городи, дерева й хати.
― Ой, не жени так, Миколо, бо всі мої кісточки, мов на решеті, перетрусиш, ― застогнала тітка Ликерія, а ми з Іваном засміялися. ― Чуєш, не лети, мов байбас на весілля.
Та хіба тепер дядько Микола почує голос жінки?
― Вйо, мої, не чужі! ― шаленіє він, шаленіє сніг, зриваючись з-під копит і з-під крил саней, шаленіє світ, дугами відлітаючи від нас. От у мою душу вскакують і починають борюкатися острах і радість, а невидимий швець у міжпліччя забиває цвяшки. А лошата вже не чують під собою землі ― здається, от-от санки підіймуться вгору й полетять над здивованим селом. О, вже й знялися вони! Несподівано ми чуємо тріск, щось підкинуло нас ближче до сонця і жбурнуло набік? Ми всі, наче картопля, вивалюємося у сніг, а зверху нас накриває сіно, і рожни, і дошки, що повилітали з саней. Я тягнуся рукою до обличчя ― як воно там, а до мене водночас долітають два голоси: