― Як у тебе?
― У мене ж смагляві... У-у-у, противний, ― уже спідлоба глянула на мене і ображено вузликом випнула уста.
― Це ж я пожартував.
― Знаємо, знаємо тебе, просмішника. У вашому роду всі насмішкуваті.
― Еге ж, ― погоджуюсь я. ― І найгірше, усі самі себе не жаліють: тнуть язиками, як ножами.
― Це ви такі, певне, від природи, ― посміхнулася Люба. ― Іди здоров.
І я пішов. А коли оглянувся, Люба ще стояла біля хвіртки, оббивала з чоботят сніг і дивилася мені вслід. Ні, вона таки славна дівчина, хоч і рідкозуба. Біля воріт мене вже чекали і тато, і мама.
― Доклешняв? ― насмішкувато запитав батько.
― Та якось дотарганився, ― поважно відповів я. ― На вітряку завізно було.
― За цей час можна було б і коня з копитами зварити. Чи, може, ти вчорашню воду доганяв?
― Та він, певне, з усіма горбками і собаками здоровкався, ― посміхнулася мати.
― Або на ковзанках чоботи дірявив, ― додав тато і так подивився на чоботята, що мої ноги обсипало жаром.
― Ще дитя воно, ― заступилася мати, ― та все одно вже маємо помічника.
― Авжеж! ― насмішкувато погодився батько, із розмаху вихнув мене вгору й посадовив на своє плече. Я з несподіванки зойкнув, обома руками охопив його шию, а до мене крізь коване гілля ясенів наближаються найкращі зорі мого дитинства і притишений спів отих далеких лебедів, що назавжди залетіли в мої сни і життя.
Розділ шостий
Тепер, лягаючи спати, я вже не кладу свої чобітки під голови, але й не ставлю в ногах, бо тоді до них частіше буде приглядатися тато. А такі оглядини, ох, нічого доброго не віщують мені.
Ну, хіба ж я винен, що підошви чогось аж горять під моїми ногами, каблуки, нагнівавшись один на одного, подаються врозтіч, а підкивки на них протираються, неначе папір? Чомусь оці згризені на ковзанці підківки найбільше дивували й гнівили батька. Він цупко, наче мене самого, за вуха підтягував до світла понівечені чоботята й скрушно похитував головою:
― У тебе, шибенику, й залізо не заіржавіє, ― націлював на підківки і очі, й товстуваті губи: одну ― з цурпалками вусів, а другу ― з вм'ятинкою.
По них я безпомилково догадувався, який настрій у батька, й, повинивши голову, або мовчав, як рибина, або наче зажурено кидав:
― Хіба тепер залізо?
Від цих слів батькова вм'ятинка здригалася, брала "соб", а самого батька з чобітьми в руках починали розхитувати веселощі, до тата приєднувалася матір, а далі і я з-під самого грому вскакував у сміх...
Зараз, напевне, багато хто й здивується: чого такі самі звичайнісінькі слова могли звеселити людей? Тому доведеться повернутися до тих років, коли крізь руїни, нестатки й шкварчання різних та всяких непереможно пробивалося нове. Тоді деяка немудра продукція, що скупо доходила до села, ніяк не могла викликати захоплення, і її по-різному гудили чи лаяли ― все залежало від характеру і ставлення огудця до того, що звалося "таке врем'я".
І от, кажуть, на якомусь ярмарку одна в'їдлива тітка, вибираючи вальок білої глини, зневажливо прорекла:
― Хіба тепер глина? От колись, за царя, була глина...
І ці темні слова тітки, якій навіть теперішня глина не змогла догодити, розвеселили веселогубих покупців і пішли гуляти по Україні милій, вибиваючи посміх у добрих людей. Кине хтось, наприклад, докір парубкам, а його й присадять насмішкою:
― Хіба тепер парубки? От колись були парубки...
Оцей жарт і мене кілька разів рятував од капосного знаряддя, яке в нас і після революції звалося ремінцем...
Сьогодні батько теж отак узяв чоботята ― за полотняні вуха, що мені захотілося чимсь захистити свої вуха. Тато піднімає чоботи до сліпака і перед оглядинами косує на мене:
― То як воно?
― Буває гірше, ― невпевнено відповідаю і хочу перевести мову на трохи безпечнішу стежку: ― Тату, а на Філіппінських островах буває зима?
Ох, як би добре було, аби тато згадав ті країни, де побував на крейсері "Жемчуг", і забув про мої чоботята!
― А тобі нащо це?
― Інтересно.
― Чи не думаєш і туди на ковзанку забратись?
― О, мені й наших вистачить.
― На Філіппінах нема зими і ковзанок нема. Ще якесь запитання з географії задаси? ― Тато одразу розгадав мої хитрощі, і в мене покваснішало на душі.
Мати ж мовчки пряла свою пряжу ― красиво з відведеної руки аж до самої долівки пускала тугий починок; він гудів, неначе джміль, і десь навівав ті видіння, коли по лузі чи в лісах, розганяючи джмелів, нахилиться до трави наша корівчина. Хіба ж я не знаю, що кому думається? А звідки чекати собі допомоги? Оці капосні чоботята не раз і не два доводили мене до синього смутку. От якби оце зараз хтось здогадався завітати в гості. У нас і горох пряжений є. Я прислухаюсь до клуні й двору, але там тихіше, ніж у моєму вусі.