― Таки протер! ― дивується батько, назбирує в міжбрів'я гнів і точнісінько повторює те, що завжди чую у таких випадках: ― У тебе й залізо не заіржавіє!
А мені жаль стає себе: хіба ж я винен, що ці гемонські підківки протираються за кілька днів?
― Тобі треба купувати залізні, тільки залізні чоботи, ― продовжує батько оглядати взуття.
Я одразу ж прикидаю в голові: "От аби справді розжитися на залізні чоботи! Їм би зносу не було! Підмотай більше онуч і розкошуй на льоду без опаски.
― А це що? ― Батько торгає каблук, який чогось почав хитатись. Батькове око спочатку дивиться на мене, потім на ліжко, де, звинувшись, дрімає ремінь, і знову на мене. ― Чого ж губи зашнурував? Що це?
― Каблук, ― безнадійно зітхаю.
― Сам знаю, що каблук! ― грізнішає батьків голос. ― А чого це він націлився на попівську леваду?
Хто ж його знає, чого він туди націлився? Я печу раків, знову зітхаю, меншаю, і душа моя меншає, а в думці все одно на мить опиняюся на попівській леваді, де ковзанка отак нівечить мої чоботята. Ні, видко, нічого путящого не виклепається з мене, доведеться іти в шевці-латошники. Поки я, вскочивши в безнадію, ганьблю себе, надворі озивається Рябко. О! Інколи навіть гавкання може здатися музикою! З моїх думок одразу вилітають і шевство, і острах.
― Хтось іде, ― обізвалася мати. ― Вийди, Панасе, бо хіба довго добрій людині наскочити на стовп клуні?
Тато виходить. Я веселішаю, прихапком беруся за книгу, а мама, жалуючи мене, посміхається:
― Чи не пора вже тобі, патякало, пожаліти і чоботи, і ноги?
― За ноги, хоч я їх улітку б'ю, ніхто не сварить мене, ― бурмочу собі під ніс. ― Коли б то в нас одна була ціна і ногам, і чоботятам!
― І скажеш таке, ― розсміялася мати й повернула вухо до дверей: в клуні аж задзвеніли чиїсь промерзлі чоботи ― хтось довго на морозі ходив.
Незабаром до хати ввійшов батько зі своїм кремезним братом Яковом, сила якого відчувалася навіть у складках кожуха.
― Добрий вечір! ― вітається дядько Яків, неслухняною правицею розстібає кожух і ставить на стіл дві зелені пляшки з пивом, що стало льодом. ― Ну й мороз узявся на ніч ― аж шкварчить. Чи не поставиш, Ганно, це пиво у піч? ― киває на пляшки.
― Можна і в піч, ― дивується мати, чого це завітав до нас дядько Яків, який через свою машинерію і на світ божий не показується.
Талант мого діда найбільше успадкував дядько Яків, ― він був і ковалем, і слюсарем, і столяром, і стельмахом, і токарем. Жодна путяща залізяка, що потрапляла в село, не минала його рук. У війну він добрався і до снарядів ― вибирав з них начинку, а з сталі варив лемеші. На такому ділі його спіткало лихо: один снаряд розірвався, розвалив кузню, відчикрижив і кудись позадівав чотири пальці з лівої руки майстра. Ох і шкодував за ними дядько, прийшовши до пам'яті, і все просив рідню розшукувати їх у дворі і городі.
― Разом вони робили, то хай би разом і відпочивали, ― казав дядько і кляв тих люциперів, які додумалися повтискати в залізо смерть. ― Їх би, недолюдків, заклепати в те залізо і вистрелити на океан.
Коли зарубцювалась його лівиця, коли він якось навчився орудувати цурпалком руки, ― знову взявся за снаряди, бо людям треба було орати землю. Щоправда, тепер дядько Яків химерував над снарядами не в кузні, а на городі, бо якби знову щось трапилось, ― шкода було б кузні і особливо нового ремінного міха в ній...
Багато років тому, коли тато був ще парубком і працював у лісах князя Кочубея, дядько Яків позичив у нього на господарювання тридцять карбованців. Але тепер дядько засумнівався, чи варто йому повертати ці гроші. П'ять карбованців він приніс одразу по приїзді батька, поклав їх на стіл і заговорив не так до рідні, як до дрібної голови дрібного царя:
― Ось вам, брате й братова, золота п'ятірка, хліба собі прикупите чи щось на господарство. А як далі нам рахуватись, ― сам не знаю; трудне це діло: за царя були одні ціни, тепер ― інші.
― Не таке воно й трудне, ― сказав тато. ― За царя корова коштувала в нас тридцять карбованців, і тепер ― тридцять.
― Справді? ― здивувався дядько. ― Треба якось піти на ярмарок звірити ціну, ― він поспіхом почав збиратися додому і після не заходив до нас.