― Це хто?
― Хоча б наш начальник міліції. Себастіян в'їв його прилюдно, а він Себастіяна де може, там і підгризає тихцем, ще й ідеями своє паскудне вариво прикриває. Багато в світі є таких, як Юхрим Бабенко, ― вони б усе сонце забрали собі, а іншим одну тінь залишили. Правда ― вона як слово боже: слухай її, когось повчай нею, прикривай нею, мов одяганкою грішне тіло, а роби, як життя крутить свої стежки.
― Пізнаю тебе, Якове, усього, з непотребом твоїм, як на долоні, бачу, ― похитав головою батько.
― А я й не криюсь із своїм непотребом, а живу краще тебе. Отак було та й, мабуть, буде: залізо легше кується, чим людський норов. Подивись, Ганно, чи не розмерзлося пиво. Вип'єш зі мною, Панасе?
― Краще б з тобою рогаті пили!
― Люблю характер свого брата! ― засміявся дядько Яків. ― Ти все життя будеш із цим характером пісний куліш сьорбати. А мені чогось ніяк не хочеться, навіть при новій власті, іти у святі, ― там ні випити, ні підморгнути якійсь молодиці. Через них не попаду я до раю...
Ех, дядьку Якове, моя талановито-безталанна рідня! Мені й досі шкода не так вашої покаліченої руки, як скаліченої душі...
Два ковалі має чоловік біля свого серця: один кує срібні струни, а другий ― іржаві грати захланності. Не переміг, дядьку Якове, ваш перший коваль другого, дріб'язок буденщини проіржавив ваші струни, притуманив добрий ковальський вогник. Мені жаль і його, і вас. І все одно я з подивом і вдячністю згадую ті лемеші, які ви кували з самої смерті ― з тулубів снарядів.
Прямо над нашими ворітьми стоїть зірниця, а повз ворота проходять люди і час. Як він іде ― це найбільше видно по наших ясенах, по тому, що вони тримають на собі ― чи весняну росу, чи зелені шуми, чи осінній смуток, чи зимові хустки. Іноді, коли я сплю, час приходить і до мене, постоїть-постоїть біля узголів'я та й злегка потягне за чуба малого, щоб він підіймався угору. Отак я й росту!
Це теж говорить моя мама. А що час буває добрим і недобрим ― знаю сам...
Сьогодні він веселив батьків і печалив мене. Срібло дядька Якова не принесло мені радості, бо тато й мама вирішили, що тепер, якщо знайдеться покупець на Обмінну, можна буде купити корівку-
― То ви хочете продати Обмінну?! ― аж скрикнув я, почувши таке.
― А що ж маємо робити?
― Не збувайте її, ― затремтів мій голос, а в хаті стадо зовсім тихо.
― Не ми її продаємо, злидні наші продають, ― через якусь хвилину сумно сказав батько. ― Ось винеси їй востаннє обмішки, та й уже...
― Тату...
― Помовч, Михайлику, без тебе клопітно.
І я замовк, але так мені стало важко, що й не кажіть. Яка не є наша Обмінна, а жаль її: скільки тих лісів об'їздили разом, скільки було безсонних ночей, різних пригод і незгод.
Погано спалося цієї ночі, до мене увесь час наближалися великі темно-сині очі нашої і вже не нашої коняки, озивалося її занепокоєне іржання. Я кілька разів прокидався, дивився на місяць, що сумував у самотині, і знов неспокійно засинав. Удосвіта я напоїв Обмінну водою з туманцем, що і взимку чаїться у нашій криниці, і, зітхаючи, вивів її з клуні у двір, де на сніг рожевими калюжками лягли мерехи світанкової зірниці. Руками й щоками я прощаюся з конякою, і вона, видно, почула мою печаль, притулилася до мене м'якою старечою губою і сумно-сумно заіржала.
― І худоба щось чує, ― зітхаючи, підходить до нас закутана матір, що теж зібралася на ярмарок. Як же без неї батько може купити корівку? ― От, Михайлику, вважай, і нема в нас Обмінної.
― Хоч ви не кажіть такого, ― навивається смуток на очі.
― І мені жаль, та що зробиш.
Незабаром до воріт під'їжджає дядько Трохим з батьком, і наш невеликий двір повниться гомоном. Дядько Трохим з усіх боків починає оглядати й теребити Обмінну, а тато не втримує насмішки:
― Дивишся, чи не обернулась перед торгом на коня?
Дядько хотів було насупитись, але передумав і посміхнувся отими карими очима, в які звідкись захопив такі золоті обідки-персні, що вони аж приворожували жіноцтво.
"Ти ж, коли йдеш на люди, прикривай свої персні повіками!" ― не раз наказувала йому жінка.
― У вас горілки нема? ― питається дядько Трохим, не відступаючи від Обмінної. ― Підпоїти треба її.
― Підпоїти коняку? Та що ви, Трохиме? І для чого це? ― дивується мати.
― Горілка дає блиск очам і на якийсь час молодить коня, ― зі знанням справи пояснює дядько Трохим, який дуже полюбляв товктися по ярмарках.
― А зуби вона теж молодить? ― підсміюється тато.
― А зуби їй треба було б почорнити, бо, коли в коня чорні зуби, ― і ліверант[1] і років не взнає.