― То чого ти не радиш мені бути вашим сватом? ― нетерпеливиться цибаневі. ― Скажеш чисту правду ― куплю бублика.
― Не треба мені вашого бублика.
― Коли такий пишний, то як хочеш. Говори, що маєш казати.
― Ви ж татові не скажете?
― Нащо мені на спільника наговорювати? ― правдиво дивується увесь вид цибаня. ― Говори!
― Стара вона дуже.
― Стара, але здужала, ― заступився за Обмінну покупець. ― Ви їй западинки під очима не заливали теплим воском?
― А це для чого? ― з острахом запитав я. Цибань пальцями поторгав у Обмінної западинки.
― Розвелось тепер хитрунів, які й коней підмальовують, щоб нашого брата обдурити. Ще яку вона має гандж?
― Трохи кривоклуба...
― Для робочої коняки ― це не велика біда. Ще що?
― І вредна вона: кусає і хвицається. А швидко поїхати на ній і не здумайте.
― Спасибі, хлопче, утішив. Ох і втішив, ― знову засміявся купець, усяк обмацуючи мене здивованими очима. ― І де тільки ось такі продавці беруться? Чи тебе, може, найняли відганяти купця?
Саме на ці слова повернулися розчервонілі батьки й дядько Трохим. Я одразу ж притих, поменшав, а купець насмішкувато звернувся до батька:
― Чим ви, чоловіче, свого рисака годуєте?
― Золотими галушками, ― не розгубився батько.
― Воно й видно, що золотими, бо всі зуби проїджені. А яка ціна йому?
― Хіба дитя не казало?
Купець підморгнув мені вусами, на які напирав червоний, як перчина, ніс.
― Дитя таке сказало, що вам треба ще доплачувати, щоб хтось узяв цього рисака.
― Ой дядьку!.. ― скривився я і одразу так подався назад, що мало сторчака не зарив.
― Що ж мале напатякало вам?― вірить і не вірить тато покупцеві.
А в того сміх аж горбаки на щоках вибиває.
― Казав, що ваша коняка і стара, як Ветхий закон, і кусається, і хвицається, а швидко поїхати на ній ― нічого й думати.
― Оце дочекався помочі! ― батько так зиркнув, що мені в очах і під ногами закружляв весь ярмарок.
― Так-так, ― нахмарився й дядько Трохим. ― А ще й у школі науки проходить. То й бери такого на ярмарок.
Покупець, аж перехитуючись од реготу, поклав руку на батькове плече:
― Та ви, чоловіче добрий, не дуже й гнівайтесь на свого дотепника. Все це я знаю краще за нього і за вас: кобила ж колись була моєю!
― Вашою?! ― зовсім стали круглими очі в дядька Трохима, а по їхніх перснях пройшов туманець. ― Невже вашою?
― Моєю! ― добродушно засміявся цибань. ― Я ще якимсь підпилим дивакам продав її за коня і після того сміявся два дні й три ночі. Прокинусь і сміюся!
― Веселий ви чоловік, ― не знає, що сказати, дядько Трохим. Батько ж від цієї мови жвавішає, а я починаю потроху оживати.
А цибань, щось згадавши, підходить до Обмінної, обнюхує її губи й питається:
― Ви її горілкою не підпоювали?
― У нас не ваша вдача, ― насуплюється дядько Трохим, а в тата ямка на підборідді здригається, бере "соб" ― на сміх.
― Та ви не гнівайтесь: хто кого не піддурює на ярмарку, ― приязно поглядає цибань на дядька Трохима. ― На ярмарку ми всі потроху стаємо циганами. А з вами, надіюсь, сватами будемо. Га?
― Може, й будемо.
― Продав я колись оцю шкапину за десять карбованців, а тепер беріть дев'ять ― і по руках. Треба ж хоч жінку порадувати, що викрутив у когось свого карбованця. Як ви на сеє?
― Хай буде так! ― Батько вдарив рукою об руку дивацького покупця, а той теж ударив батькову руку й поліз до кишені по калитку.
― От люблю, коли якась комерція є! ― нарешті розвеселився дядько Трохим і гримнув на мене: ― Як же ти, отецький сину, міг такого намолоти? Га?
Я спідлоба глянув йому у вічі й відповів:
― Бо мене мій тато вчили говорити тільки правду.
― Усюди, але не на ярмарку! ― заграв очима батько. ― В торгу і святі правди не кажуть, ― неінтересно торгуватись буде. Бублика хочеш?
― Ой хочу! Коли можна ― з маком!
― Ще й з маком? ― погрізнішало батькове надбрів'я. ― Дома я тобі утру маку!
― Е? ― не повірив я, бо хіба не видно, що гроза вже проходила над моєю нерозумною макітрою.
А тим часом покупець киває нам головою і вже тягне за повід Обмінну. Я підбігаю до неї, прощаючись, охоплюю обома руками її голову і бачу, як у великих, роками притемнених очах стоїть людська печаль.
― Дядьку, ви ж тільки не бийте її, бо вона стара, спрацьована, ― мало не плачучи, благаю селянина.
― Та не буду її кості калічити, ― пообіцяв покупець та й повів з торгу уже не нашу Обмінну.
Я довго-довго дивився їм услід, аж поки не зникла з очей спочатку Обмінна, а потім висока шапка селянина.
Розділ сьомий