Чи знаєте ви, що таке галіфе з полотна?
На це сам Микола Васильович Гоголь відповів би негативно: "Ні, ви не знаєте, що таке галіфе з полотна".
І краще б не відати цієї розкоші. Та багато чого довелося зазнати дітям країни, що стала серцевиною нового світу.
Війни, розрухи, блокади, нестатки пригнули наше село до убогого рала, до саморобного ткацького верстата і до мертвотного сліпака. Наша молода історія йшла по селах не в сріблі-злоті, а в шорсткому саморобному полотні, та все одно в її веселих блакитних очах стояли світи надій!
Тоді і наші майбутні вчені, і майбутні астронавти, і чародії слова прокидалися і засинали під хурчання маминого веретена. Це хурчання приносило їм у сни джмелине дзижчання, і спів рожевої гречки, і помах крил вітряка, і якісь такі думи, від яких у людини прорізалися нові дерзання чи крила.
А які думи снувалися тоді у головах матерів? І чи багато хто згадав, що в отому білому полотні, яке розстелялося по всіх усюдах і за копійки розкочувалось по бундючних експортах, горбились безсонні ночі, пригашений сліпаками цвіт очей і стогін протертих пучок?..
Я не дуже полюбляв роботу біля терниці, бительниці, прядіння, снування, зоління, але дуже любив, як ткалося і вибілювалося полотно. Коли ви не знаєте, як наші матері білили полотно, то ви багато чого втратили.
Це починалось тоді, коли на лужках і левадах затоплений латач прямо в барвінковій воді засвічував свої весільно-золоті свічада, а з лісу обзивалася зозуля. І от рано-вранці, ще й ранесенько, коли в селі позіхає ледащий туман, на лужок із полотном на плечі приходить господиня. Вона стає обличчям до приімленого сонця, накупує ним свої вії, щось довірливо шепоче йому, а далі, підтикавшись, босоніж, як лелека, входить у воду, вибираючи таке місце, щоб низ полотна лежав на воді ― на латачі, на траві і м'яті, а верх насновувався променем. А коли б цього не було, то взимку наші суботні сорочки не пахли б м'ятою, не озивалися б зозулею і не марилося б нам весною...
У ті полотняні часи в нашому селі пішла мода на галіфе, і так вона пішла, що, мов лихоманка, охопила всіх чоловіків. І яких тільки у нас тоді не було галіфе: і круглих, як півбубона, і напівкруглих, і тих, що починалися вигином, а закінчувалися дужкою, і таких, мов перевернута голова бика, і зовсім ріжкастих. На що вже дівчата ― і тих спокусила мода: дарма що вони тоді ще не носили штанів, все одно деякі придумали галіфе на рукавах сорочок: починалося воно прямісінько від чохлів і зникало, не доходячи до пліч. Правда, це галіфе не було таким пишним, як у парубоцтва, але й воно викликало заздрість чи зневагу у тих, яким літа не дозволяли ганятися за модою.
То що після таких кравецьких новацій мусив робити я? Теж канючити галіфе. На це мати обміряла мене насмішкуватим поглядом і відповіла:
― Гарний ти і без галіфе, такий уже гарний, що далі нікуди.
Я пропустив характеристику повз вуха.
― А в галіфе, мабуть, ще кращий буду. Ось самі подивитесь.
― З мене досить і такого вариводи, ― чогось не бажалося матері, щоб я став кращим.
― Так уже, мамо, хочеться того галіфе...
― А дубового сала чи березової каші не хочеться? Он краще побіжи хопти нарви.
― А галіфе пошиєте?
― Як тобі шити: упоперек чи повздовж спини?..
― Хіба ж галіфе на спину шиється... ― ще не здаюся я.
― Можна й на спину, аби витримала вона, ― і насмішкувато, і журно посміхається мати.
Видать, мода не дуже хвилювала її, і я згодом змирився, що розживуся на галіфе, коли матиму в руках своє ремесло і копійку. І раптом таке свято перед самим різдвом!
Прокидаюся вранці, кидаюсь до одежинки ― і сам собі не вірю: на всю нашу скриню розкапустилось галіфе, і не просто з полотна, а до синього блиску нафарбоване бузиновим соком. Таке галіфе здалеку може зійти і за крамне! А чорні поворозки на ньому ― із справжнісінької "чортової шкіри", що навіть дорослим іде на святешні штани.
― Ну, як воно, сину? ― обертається од печі мати.
― Ой спасибі, мамочко... Як же ви без мірки?
― А що там міряти в тобі: шкірку та дірку? Вузькі будуть ― розтягнемо, широкі ― підшиємо, довгі ― на виріст підуть.
От як тоді в селі дивилися на моду, головне було, ― чи то в одежинці, чи то у взутті, ― міцність.
― Приміряти можна?
― Та вдягайся. Сьогодні у них і в школу підеш. А ввечері, як захочеш, комусь вечерю понесеш.
― Я до дядька Себастіяна піду.
― Ох і надокучаєш ти йому.
― Це я чую тільки од вас, а не від нього.
― Можна й до дядька Себастіяна. Одягайся.
Аби ж ви знали, як приємно зашелестіло галіфе в моїх руках, як повіяло на мене весняною м'ятою, а поворозки заворушилися, наче живі. Одягнув я галіфе, одразу підріс і покращав сам собі.