― Як воно, мамо?
― Та, здається, нічого. Тільки наче одна галіфина трохи меншою вийшла.
― Таки справді менша.
― То я підріжу більшу.
― Е, ні, ще знову не вгадаєте. Я краще меншу буду потроху розтягувати.
― Розтягуй, як не маєш іншої роботи.
Доки мати готувала королівське снідання ― картоплю-нелупку, я зосереджено вовтузився біля галіфе, розтягаючи його і пальцями ззовні, і кулаком зсередини. Те, що воно було пошите трохи не так, не дуже бентежило мене.
В школі моє галіфе помітили і сторож, і учні, і вчителька. Учні вітали нову одяганку сміхом, різними вигуками і підняли мене на ура; учителька ж посміхнулась і схвально кивнула головою, а сторож назвав мене кавалером і на якийсь час притьмарив мою радість. Це ж треба видумати ось таке паскудне слово! Зате Люба аж охнула, коли побачила мою обновку:
― Прямо як городське!
― А чого ж, ― запишався я, поправляючи меншу половину.
― Ти в ньому і на ковзанку десь-то не підеш?
― Піду.
― Е?
― Хіба воно мене родило?
― Не побоїшся замастити?
― Пусте, ― кажу так, наче мені щодня доводиться ходити в обновці. ― Ти прийдеш на леваду?
― А даси ковзани?
― Як дуже попросиш, дам, бо хто ж буде лід орати носом!
― І чого б я ото пишалась, хоча й у галіфе, ― в'їла Люба і кинулась до дівчат.
Після школи, вибравши слушну хвилинку, я тайкома од батьків чкурнув на ковзанку. І що дивно, ― ідучи селом, я теж метляв незастебнутою свитинкою, щоб усі бачили моє галіфе. Тепер я розумів Юхрима Бабенка, як йому хотілось похвалитися своєю австрійською та англійською одежиною.
Обновку помічали люди, дивувались, казали, що вона дуже личить навіть такому отрясі, як я. А мене гордощі все підносили й підносили вгору, і я вже залітав у той час, коли буду вчителем і доскочу аж сукняного галіфе. Що тоді скаже наш сторож?
На ковзанці вже гамірно, мов на ярмарку. І як тут не вививається малеча, і на чому вона тільки не катається: все в неї є, окрім фабричних ковзанів. А саморобки тут зібралися такі, яких тепер уже ніде не побачиш. Але й на них усі веселооко зустрічають свою волю. А коли хто й упаде, його одразу ж притрушує безтурботний сміх.
Я стаю на свої фасонисті, дротом підперезані ковзани і рвучко відштовхуюсь гострим шпенем. Піді мною одразу писнув, зашипів лід, а біля вух обізвався вітрець.
"Здоров, шибенику!" ― в думках вітаюся з ним і знову шпенем та шпенем у лід ― і вперед-уперед, та пригинцем, от так, щоб сльоза набігала на очі, а вітер лишався позаду. Спробуй дожени! Тільки й твого, що за полу свитинки потримаєшся!
А лід сьогодні аж виграє на скрипці, і такий він після великої відлиги чистий, що під ним видніється печаль затоплених верболозів і трави. А хіба це не радість ― витягувати з нього посвист і чути в своїх ногах вітер?!
― Михайлику, Михайлику, го-ов! ― наспівне обізвався біля верб Любин голос.
Ой, яка вона гарна сьогодні в новенькій спідничці, сачку і великій терновій хустці! Я повертаю до тих верб, яким літа вижолоблюють середину, а Люба поспішає мені назустріч.
― Іч, яка ти сьогодні!
― Яка? ― радіє, грає очима і соромиться дівчинка.
― Святешна.
― Бо ж сьогодні свят-вечір заходить. Мама навіть дала мені свою хустку. Бачиш, які на ній квіти? ― І хвалиться, і соромиться хвальби, щоб я часом не підсік її насмішкою.
Хустка справди гарна: на чорній основі, мов на шматку селянської долі, так зацвіли червоні квіти, що за ними і не видно темної печалі.
― Тітка Василина теж запиналась нею, коли їздила співати в театр. Ой, їй так плескали в долоні, так плескали, навіть у газеті в цій хустці надрукували.
― У цій? ― одразу дорожчою і чарівною стає для мене ця хустка, що стільки вбрала в себе вогнів і очей.
― У цій самій. Дивовиддя, а не хустка.
― А як тепер тітчин дядько?
― Спочатку потай журився, а тепер потай пишається і таку любов показує, якої навіть за парубкування не було. А дехто під'юджує його. Я трохи поковзаюсь на твоїх. Можна?
― Тільки не впади.
На це Люба махнула рукою і розважливо сказала:
― Хіба обійдешся без цього?
Вона невпевнено стала на ковзани, вдарила шпенем у лід, а ноги її одразу пішли врозтіч.
― Ти б їх мотузочком спутала, ― вкусив я, а Люба, замість відповіді, показала кінчик язика. Побачивши його, я засміявся.
― Ти чого? ― здивувалася дівчинка.
― У тебе і язик темний, як обличчя, а я й не помічав цього.
― Хі-хі-хі, ― злетіла з ковзанів Люба й вхопилась обома руками за живіт. ― Втішився, пустомолот!