А тим часом тітка Оляна спритно скидає з мене свитинку, чоботи, сорочку, підштовхує у плечі до лежанки, і я не стямлююсь, як опиняюсь у півтемряві на печі в кумпанії з наляканою кульбабкою.
― Скидай, дитино, штанці та насухо витрися рушником.
Соромлячись, я скидаю своє пожалюгідніле галіфе, а тітка Оляна одразу жахається і сплескує руками:
― Ой, пропали ж твої ніженьки, дитино! І що ти робитимеш у білому світі? ― заголосила вона і цвітом на рукавах прикрила обличчя.
Глянув я на свої ноги і теж перелякався: вони були темні, аж чорні. От що робить з людиною мороз. І так мені стало жаль себе, що повіки мої одразу набухли слізьми. Я витер їх рукою, а тітка Оляна, кусаючи уста, обережненько тернула полотняним рушником по моїх ногах.
― Не болить?
― Хіба я знаю?
― Задубіли, не чуєш, видко, їх. ― Тітка ще провела рушником ― І сталося диво: з-під полотна на моїх ногах з'явилися білі смуги.
Я глянув на тітку, тітка на мене, вона засміялася перша, я за нею, а далі хихикнула Люба, і навіть мале верескля здивовано сказало: "А".
― Ой смутку мій, а я, дурна, в темені і не добрала, що це з твоїх штанців облізла бузина! ― Навколо тітчиної голови застрибали квіти, вона сама стала схожою на квітку, а в очах її набилося стільки радості, що вона почала стікати сльозою.
― Ну, чого ви, тіточко, плачете?
― Бо стільки через тебе страху і жалю наковталася!.. Ой, шибеник ти, шибеник. Де тільки на тебе росте лозина? Чуєш тепер ноги?
― Чую, тіточко! ― аж нагнув голову, прислухаючись до них.
― Ану, давай розтирати разом, щоб і мороз, і трясця, і застуда заразом утікали з ніг. Чекай, я їх ще святковою горілочкою витру. Від неї запищиш у мене, як в'юн.
І справді, я попискував, наче в'юн, а тітка після розтирання ще й щипнула мене:
― Щоб ходив здоровий і не журився!
Потім вона кинула мені кожуха, а сама взялася за мої чоботи, свитину, сорочку і галіфе, не забуваючи й на тісто поглянути, і метнутися до печі, і набрати в праску вугілля, і з бортяниці внести меду і з ним у руках насваритися на куріпку, що почала добиратися до куті.
А куріпка одним оком поглянула на тітку Оляну, проспівала:
"Чир-хик" ― І розставила крила. На це "чир-хик" тихенько-тихенько, наче тінь, увійшов дядько Сергій, який мав темне переспіле волосся, темні важкі очі, темну душу і срібний янгольський голос... Мені й досі дивно, як такий голос, що у церкві підіймався до самого бога, не міг пом'якшити дядькової злоби чи змити кіпоть із серця.
Дядько Сергій, не вітаючись, обнишпорив очима всю хату й присів перед куріпкою, а та, чуючи щось недобре, дременула під ліжко.
― Гарненьке дехто має м'ясце, ― подичавіли під віями звужені очі. ― Оляно, продай свої куріпки, уже ж сам бог бачить, як прошу тебе.
― Я ж сказала: і не випросиш, і не вигрозиш.
На вивернуті губи дядька Сергія лягають зневага і зверхність, він підводиться й невдоволено хмикає:
― От чого не розумію, так не розумію: і самим не їсти, і комусь не дати.
― Не все ж, Сергію, треба їсти чи жерти. Наші куріпки ― дітям радість.
Тіні пробігли по обличчі дядька Сергія.
― Нема тепер радості на світі, ― починає міряти хату порепаними чобітьми. ― Нема, і не скоро буде.
― Не каркай, лиховісний! ― розпашілась темними рум'янцями тітка Оляна. ― Від тебе й хата потінявіла.
― Ще раз підведи її глиною, ― не дуже й сердячись, кидає похмурець. ― А де ж твій господар?
― У лісі.
― І перед свят-вечором у лісі? ― дивується вузький недобрий вид дядька Сергія. Тут він помічає мене й витріщується: ― Вигріваєш злиднів на своїй печі?
― Все зле на тебе, некликаний! І нюшить, і нюшить чогось! ― обурилась тітка Оляна. ― Якщо ти, нелюдку, ворогуєш з Панасом, то чого маєш ворогувати з дитиною?
― А що, христосуватись накажеш із ним? ― змірює мене таким оком, наче в ньому днювала і ночувала сама злоба.
― Іди, тумануватий, на три вихори! Тобі тільки, бачу, хвоста бракує.
― Зашкварчала, наче яєчня на сковороді. От уже маю рідню!.. ― Натягує на сторчкуваті брови шапку, гордо виносить із оселі порепані шкарбани й так хряскає дверима, що на долівку сиплеться біління.
― Ох і чоловік! Щоб тобі в душі було пусто, ― з гіркістю і жалем говорить услід братові тітка Оляна. ― Ви, діти, не зважайте ― не на ньому тримається день.
З розмов дядька Себастіяна і тата я знаю, що ніч тримається на таких, як дядько Сергій... Правда, він притихне згодом, пригне голову і душу, щоб потім підняти їх над людським горем у страшні часи.
В революцію ж дядько Сергій потай водився із бандитами, хоча сам і не був у банді. Від них він мав грабоване добро, а їм постачав харчування і самогон.