― Революція, діду, зробила вашого сина таким, ― обережно обізвався розумноокий дядько Стратон. Але й це не втішило старого:
― Говори та балакай мені! Революція ― велике діло. Так чого ж тоді він далі в революцію не йде?!
― Це ж як вас, діду, зрозуміти? ― на округлому виду Федоренка здивувалися круглі, обведені темним веселим огнем очі.
― А так: давали ж йому в самій Вінниці службу, давали й жалування, і квартиру з шпалерами давали, іди поглиблюй революцію! А він чи здивачив навік, чи захотів світ здивувати: зостався в селі в одній кавалерійській шинелі та й досі по всіх лісах гасає за бандитами. Ще мало свинцю наївся, іще порції чекає! З ким я тоді віку доживати буду?
― Та не треба, тату, ― дядько Себастіян лагідно, з доброю усмішкою подивився на батька. ― Я ж вам казав: мені та служба не до душі.
― От бачите, йому та служба не до душі! ― ще більше розгнівався старий. ― А такий, як Юхрим, з одним задом на два празники поспішає, щоб показати своє соображеніє розуму. Та що ж це вийде: Юхрим ближче до революції сяде, ще й тебе ліктем чи коліном відштовхне од неї? От його, з великого розуму, ти звеш кар-кар'єристом. А на кого ж він робить оце кар-кар? На тебе ж! Тоді хто з вас дурніший?
― Та цур йому, тій балаболці, ― обізвався кобзар. Його вдумливі, зі смутком на денцях очі глянули кудись аж поверх оселі, рука торкнулася до басів, вони озвалися сумом, а приструнки повели мелодію. І хата вже стала не хатою ― прижуреним степом з отією дорогою, що й тебе чи твою душу поведе до самого неба, з отією чайкою, що під крилами тримає ранковий туман, а в серці ― материнську печаль. А над смутком струн уже сплеснувся зажурений голос дядька Себастіяна:
До дядькового низького заспіву припав тенор Федоренка і пішов, пішов понад хатою, понад селом, понад степом, аж до тієї битої дороги, де людською журбою журиться чайка-небога і де вітряки перелопачують крилами її кигикання і вітри.
В це свято двох голосів, один з яких вів мелодію низом, а другий брав горою, вплітався і стихав третій ― кобзарський, битий морозами і метелицями, січений дощами і громовицями.
І враз, коли пісня вже завмирала, старий кобзар гірко зітхнув, припав сивою головою до столу і заплакав. Ось і сльоза впала на струну, і вона теж обізвалася жалем. Усі кинулись до старого.
― Що з вами, діду Левку? ― прихилився до нього стривожений дядько Себастіян.
― У кожного своє, сину, ― підвів голову од столу кобзар і пальцем почав витирати очі.
― Яка печаль-журба тебе, Левку, гризе? ― підійшов до кобзаря Себастіянів батько.
Обоє сиві, наче молоком облиті, глянули один одному в очі, побачили в них, як у снах, свої давні літа, свої різні дороги й зітхнули.
― То чого ж ти, Левку? ― знову співчутливо запитав дід діда.
― Чого? Ти ж пам'ятаєш, Вікторе, який мав я колись голос?
― Пам'ятаю, Левку. Пам'ятаю його на ярмарках і дорогах, на весіллях і похоронах.
― То не жаль мені себе, не жаль років своїх, а голосу жаль... Оце зараз не вивів його вгору та й зажурився, наче когось поховав.
Себастіянів батько зітхнув, у роздумі похитав головою:
― Ось за чим тепер жалкують люди. Може, воно так і треба, може, це теж ― революція. ― і тихо попрохав сина: ― Заспівай мені про ті василечки, що сходять на горі, і про той барвінок, що послався під горою.
І знову дядько Себастіян повів мелодію своїм могутнім баритоном, а горою пішов тенор Федоренка, до них приєднався підголосок колишнього міністра селянсько-бідняцької держави, в яку входило аж три села. Тільки Себастіянів батько, стоячи посеред хати, не співав; він дивився кудись у далечінь, чи то пригадував, чи то кликав до себе свої далекі літа, свої далекі василечки, свою далеку дружину, що озивалася тепер до нього тільки у снах.
― За тебе, Себастіяне, за тебе, людино! ― після василечків підняв чару колишній міністр, а теперішній голова комітету незаможних селян у тих селах, що були повстали проти гетьмана й кайзера.
― Ні, за діда Левка, за голос його, що все життя підносив угору та вгору людську душу, бо горе було б нам, якби душа, пробачте, застряла десь біля кендюха.
― А щоб тебе, вилупку! ― махнув рукою і вперше за вечір засміявся Себастіянів батько.
― Спасибі, Себастіяне, що уважив, бо головне в нашому ділі ― душевність, а решта ― все тлін, ― по старості літ кобзар вмочив у чарку сивого вуса, зчавив з нього скаженівку і тільки опісля випив, що мав випити.