― Артист! ― показав усі зуби Федоренко, хотів так само зробити, але це в нього не вийшло. Він знову засміявся і запитав мене: ― А ти артистом не думаєш бути?
― І чого тебе весь час до артистів тягне? ― здивувався дядько Стратон.
― Ой, люблю сцену, як своє життя! ― зітхнув Федоренко. ― Інколи як сядеш на ній зі своїми синами і братами, то чуєш ― у рай попав, і ніяк не менше!
― А платять за це добре? ― спитав Себастіянів батько, і всі аж лягли від реготу. ― Ні, таки я піду, не хочу страмитися з вами! ― Старий знову підійшов до кожуха, але син вихопив його з рук батька і жбурнув на піч.
― Побудьте ще, тату, без вас і свято скисне!
― От навіжений. І що мені робити з тобою? ― пробурчав старий, але залишився.
― О, ще хтось до нас! ― повернув голову до дверей чуткий Федоренко.
Незабаром в оселю увійшов старий гончар Демко Петрович, біля якого на ярмарку завше товпились люди. Однією рукою він притримував мішок, а в другій держав свій прославлений батіг, видовбане пужално якого було сопілкою. Це ж треба додуматись, щоб навіть у пужалні трималася музика. Видко, не зблизька прийшов чоловік, ― на його товстих вусах аж дзеленчали крижані бурульки. Привітавшись, він зірвав їх з вусів, стер наморозь з дугастих брів, бережно скинув з плеча мішок, у якому обізвалися гончарські скарби.
― Демку Петровичу, вихиліть чарочку з дороги! ― запросив господар.
― Для сугріву душі і рук не завадить, ― охопив кощавою пропеченою рукою глиняну з червоним цвітом чарку. ― Ваше здоров'я! Ой!.. З чого ж ви її, мокруху, на скаженівку переганяєте?
― Це запитайте Федоренка! ― засміявся дядько Стратон. ― Він з якогось весілля доп'яв такого зілля.
Демко Петрович зітхнув:
― Музика за свою роботу має веселуху, а гончар ― жовч.
― Чого це ви такої сумної завели? ― здивувався дядько Себастіян. ― Хто вас зобидив?
― А будеш на свят-вечір слухати грішне?
― Та що робити? Послухаю.
― То й мотай на вус. Я, Себастіяне, дуже розумію різних і всяких, яким положено ненавидіти нас. Але ніяк не второпаю, з якої це хвороби іноді свій свого ненавидить, свій свого поїдом їсть, свій свому і дорогу, і життя вкорочує.
― Хто ж вам життя вкорочує? ― насторожилося міжбрів'я дядька Себастіяна, і насторожилось усе його обличчя, полатане вітряними лишаями.
― Ет, багато казати, та мало слухати, ― хмурніють очі майстра, в яких і зараз, і довічно будуть мінитися полиски гончарських вогнів.
― Говоріть! ― наполягає дядько Себастіян.
― А я думаю: ми говоримо більше, ніж треба, та й більше, ніж треба, віримо пустомолотам, тому вони й навчилися язиком добувати собі мед, а когось цим же самим язиком жалити, мов гадюки.
― Хто ж вас ужалив?
― Не мене, а мою працю. Це навіть гірше, ніж мене. Того й притарабанився до тебе, голово! ― Демко Петрович заглянув до свого мішка, понишпорив, вийняв з нього кахлину і показав дядьку Себастіяну. ― Поглянь, коли хочеш, на мою цяцьку.
Ми всі потягнулися до перепечених рук майстра. На його ніжній полив'яній кахлі з очерету злетіла качка, злетіла в зелений світанок, до ще не видимого сонечка. Чорне око птиці довірливо, по-людськи дивилося на нас, а з її крила відірвались дві краплинки води чи роси.
― Боже, як гарно! ― аж застогнав кобзар.
А дядько Себастіян поцілував Демка Петровича.
― От чоловік! Взяли мене й перенесли з зими у весну. Таке чудо з глини зробити!
― Бог Адама теж виліпив з глини, ― вкинув слівце Себастіянів батько, і знову мав за це сміх, і знову поглянув на піч, де лежав його кожух.
― Спасибі вам за радість, ― подякував гончареві дядько Стратон.
― І справді ви маєте хоч краплину радості? ― подобрішали вогнем накупані очі Демка Петровича. Він таки знав, що його праця повинна подобатись людям, але хотілося, щоб вони ще і ще раз ствердили це й розмили невсипущі сумніви, непевність, які більше тримаються душі творця, аніж ремісника.
― Про що й казати, ― аж зітхнув дядько Себастіян, придивляючись до кахлі. ― І як воно так виходить у вас, що від кахлини аж повіяло весною?
Добра і соромлива посмішка обвела зморшкуваті уста гончаря:
― Бо я перед тим, як робити, викликав до себе весну: і зелені лужки, і синю воду, і верби над нею, і сонце над вербами. От коли вони стали біля мене, то руки самі потягнулись до праці.
― Не знаєте ви ціни своїм рукам.
― Найшовся такий, що склав їм ціну, ― зажурився гончар.
― Що ж воно трапилось?
― Оце ж побачив мої цяцьки Юхрим і обклав їх таким патентом, що треба покидати свою забавку.
― Що?! Юхрим вас обклав?! ― одразу ж розгнівався дядько Себастіян.