― А хто інший? Своячок!
― Не своячок, а книшохап! ― нахмурився дядько Себастіян.
― Хіба ж втямки паскуді, що я на горшках та глечиках більше б заробив?
― Ви йому про це казали?
― І казав, і благав, і сварився. А він ухопив мою душу, мов кат, і потягнув її на протокол, наче на шибеницю. Такий сором, таку неславу кинув на мої роки і працю.
― І ніхто не рятував вас?
― Тоді мене міг би врятувати або мій у його кишені червонець, або чийсь вищий чин.
― Ну, то я ще з ним, нікчемою, побалакаю! Я йому!.. ― Дядько Себастіян чогось не доказав, кинувся до жердки і похапцем почав одягатися.
Гості й батько насипались на нього:
― Почекай, Себастіяне. Хіба ж завтра дня не буде?!
― Нащо він тобі на святий вечір здався!
― Я комусь зроблю його грішним!
― Навіжений, чи ти не здитинів? На кого ж гостей покидаєш? ― знову розгнівався батько.
― На вас, тату. Розважте їх чимсь смішним.
― Трясця твоїй матері і тобі, задирі! Чи ти ось тепер обаранів, чи таким на світ пожалував?
― Тату, частуйте гостей! Я скоро буду! ― Дядько Себастіян, як вітер, вискочив із хати, а я вищулився за ним і прикипів біля сінешніх дверей. Дядько це помітив, але нічого не сказав, ― йому тепер було не до мене. Ось він підбіг до стайні, розчинив двері й вивів коня, якого колись відбив у бандитів. Кінь тихенько заіржав, вигнув голову, і проти місяця росою заіскрилася його грива. Дядько Себастіян вискочив на нього, пригнувся, щось сказав, і кінь з копита пішов галопом, аж біла курява затуманилась за ним.
З хати повиходили гості, і, не змовляючись, попрямували на вулицю. Над селом небесні мірошники просівали зорі і зоряну пергу, а селом і досі з кутка на куток, розхлюпуючи щастя, переходили колядники.
― І що ви скажете про нього? ― питається сам у себе кобзар.
― Що я скажу? ― обізвався дядько Стратон. ― Один чоловік має душу, як птицю, що під хмарами ширяє, а другий ― мов квочку, що тільки на своїх яйцях сидить, висиджує не курчат, а покручів якихось.
― А що мій Себастіян має за свою душу? Одну шинелину, одну піаніну і купу напасті. Кажу ж йому: пожив ти для революції, то поживи й для себе.
― А він живе для лінії! ― засміявся Федоренко.
― Лінії! ― перекривив Себастіянів батько. ― Яка ж це лінія, коли хтось за революцію одержує порцію свинцю, а інший трясе й обтрушує цю революцію, як золоту яблуню, ще й прикидається хранителем її?
Від ставу, почувся тупіт копит. А ось на вулиці з'явився і дядько Себастіян. Передним, поперек коня, лежав вдвоє перегнутий Юхрим Бабенко. Він щось жалібно белькотав, зойкав, оправдувався, а його довжелезні ноги раз од разу розпорювали сніг.
Коли обурений такою поклажею воронець влетів у двір, дядько Себастіян скочив на землю і, не церемонячись, потягнув за собою Юхрима. Той, наче куль, упав на сніг, застогнав, підвівся, п'янкуватими очима поскляніло глянув на нас, здивувався і одразу ожив: напевне, спочатку думав, що йому треба чекати чогось страшнішого.
― І вас отак сюди привезли в гості, як мене? ― звернувся до людей і почав правицею розтирати поперек, а лівою ― живіт.
Це несподіване запитання розвеселило усіх, а на мінливе Юхримове обличчя лягає вираз догідливості:
― От гарного коня має Себастіян! Прямо не кінь, а золотогривець! От везе чоловіку в селі!
― А тобі в місті? ― запитав дядько Стратон.
― Теж ніяк не зобиджаюсь на своє офіційне державне становище, ― говорить до дядька Стратона, а сковзким оком пасе голову комнезаму і непомітно робить крок і другий назад.
― Ти наче втікати збираєшся? ― питає дядько Себастіян, змірявши поглядом ноги Юхрима.
― Тікати? ― дивуються і очі, і уста, і квасолисті ніздрі Юхрима. ― Це я ноги розминаю. Та з такою кумпанією усі святки, як у раю, гулятиму. Може, скочити за чимсь таким? ― красномовно поторгав рукою кишеню.
― Повертай до хати! Поговорим про святешне, ― похмуро каже голова комнезаму.
― Коли просять, то повернемо. І чого ти хмаришся, коли в гості привіз?
― Лиха година возила б тебе!
― Е, це вже випад! ― підіймає голос Юхрим, а на його очі наповзають сірі плівки. ― Привіз мене у гості, то й частуй, натурально, як гостя, бо я теж можу розсердитись: мені їхати поперек коня було не дуже зручно. І чи не думаєш, Себастіяне, що ми пунктуально розберемо це діло в повіті під девізом: "Геть партизанщину і махновську анархію!"?
― Яку анархію?! ― скипів дядько Себастіян.
― Ну, оту, не зовсім культурну.
В оселі дядько Себастіян став насупроти Юхрима і єхидно запитав:
― Виходить, дорвався до влади?
На це Юхрим, як по писаному, відповів:
― Маю повагу від інстанцій, представників і газетної хроніки. Ти не читав, як нещодавно про мене було написано в одному органі: "Оратор подробно остановился..."? Жаль тільки, що прізвище переплутали: замість Бабенко, чогось написали Бабій. Воно корінь один, та звучання зменшили, а збільшили причетність до бабодурства. Як ти на це дивишся?